Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

хоч і дуже далеку, кревність. Моє бажання було, звичайно, дуже наївне, і все ж я відшукав ледь помітну схожість між нею і моєю дружиною — у вузькуватому розрізі широко розставлених очей, в темно-русявому пишному волоссі. Втім, не берусь запевняти, що ця схожість існувала насправді, а не була фантазією людини, яка не встигла примиритися з втратою своєї родини. Вона впізнала Кінолу і спитала:

— Ну, де ж мій пращур?

— Ось він!

Кінолу підштовхнув мене до екрана.

— О, так оце ви такий! — вигукнула вона і глянула на мене з такою відвертою цікавістю, що я зніяковів.

— Отак би й ви, Олександре Олександровичу, розглядали сучасника грізного Атілли, який устав з домовини, — зареготав Кінолу і додав поквапливо: — Ну, я піду, а ви тут знайомтесь, налагоджуйте родинні стосунки.

Олена Миколаївна своєю невимушеністю, теплотою і щирим інтересом до мене швидко розсіяла холодок перших хвилин знайомства. Ми розговорилися. Через кілька хвилин я вже поділився з нею своїми планами на майбутнє. Вона замислилась.

— Скільки ви ще пробудете в санаторії?

— Три місяці.

— От що я вам пораджу, — зразу ж перейшла вона до діла. — Візьміть університетський курс атомної фізики професора Сахарова. Це, на мій погляд, найкращий підручник, який зараз є. Крім того, недавно вийшли телевізійні записи лекцій того самого Сахарова. Таке поєднання дуже зручне. Ви зможете, прослухавши спершу лекцію по телевізору, опрацювати потім той же матеріал за підручником. Якщо раптом щось видасться складним, дзвоніть мені, я завжди буду рада вам допомогти.

Ми довго розмовляли того вечора. Олена Миколаївна розповідала мені про свою родину. Її чоловік, Ярослав Павлович, був астроном і працював на Місяці. Там побудували прекрасно обладнані астрономічні обсерваторії. Майже цілковита відсутність атмосфери на Місяці полегшувала спостереження, тому можна було дуже точно визначати положення планет, комет і астероїдів, попереджати ракетоплани про можливі зіткнення з великими метеоритами, повідомляти про проходження метеоритних роїв, стежити за точністю вимірювання часу, завбачати магнітні бурі — одне слово, вести найважливіші наукові спостереження та виконувати ту величезну допоміжну роботу, без якої не могла обійтися жодна міжпланетна експедиція.

Дочка Олени Миколаївни, Аня, працювала тваринницею на одній австралійській фермі. Мав я ще одного прямого нащадка, брата Олени Миколаївни. Але він разом з її чоловіком був на Місяці.

— З нетерпінням чекатиму на ваш приїзд, — сказала Олена Миколаївна.

Я пообіцяв.

— Тільки спершу поїду хоч ненадовго в Москву. Дуже хочеться глянути, якою вона стала тепер. Мабуть, не впізнати.

Розмова з Оленою Миколаївною, її палка, енергійна підтримка одразу вселили в мене впевненість. Наступного ж дня Кінолу роздобув мені підручник і телевізійні лекції професора Сахарова — тридцять невеликих пластмасових коробочок.

— Починайте, що з вами вдієш! Тільки пам’ятайте: працювати не більше трьох-чотирьох годин на добу і обов’язково з перервами.

— Звичайно, звичайно! — запевнив я його і, тут же вставивши першу коробочку в телевізор, перелетів у великий лекційний зал університету.

Професор Сахаров читав вступну лекцію. Він розповідав про невмирущий науковий подвиг подружжя Кюрі, яке відкрило радій і дало людству нове потужне джерело енергії — атомне ядро. Несподівано поряд з професором на екрані з’явилась маленька світна цятка, за мить вона перетворилась на яскраву кулю, що затьмарила світло сонця. Куля швидко росла, обгортаючись чорною шапкою диму і білими згустками сконденсованої водяної пари. Услід за кулею повільно злітала чорна хмара, а по землі мчала, здіймаючи куряву, вибухова хвиля страхітливої руйнівної сили. Вона виривала з корінням дерева, трощила велетенське каміння, змітала багатоповерхові будинки, сіяла смерть на своєму шляху. У пам’яті прокинулося щось жахливе, що хотілося забути назавжди…

— Це було перше, прокляте людством застосування атомної енергії, — долинув голос Сахарова. — Ви бачите перед собою зафіксований уповільненим зніманням вибух атомної бомби… Та майже одночасно з винайденням бомби люди знайшли спосіб мирного використання атомної енергії.

На екрані з’явилась будівля першої атомної електростанції, добре знайомої мені: колись-то я брав участь у створенні цієї станції. Тепер її після ряду реконструкцій було перетворено на музей.

— Вам, звичайно, зараз дивно бачити такі громіздкі електростанції з величезними атомними котлами. Вони вам здаються незграбними і примітивними. Та це тільки перші кроки людини на шляху підкорення атома. В той час людина була схожа на того хлопчика, котрий, випустивши з пляшки казкового джина, стоїть, наляканий і безпорадний, боячись, що величезна, але сліпа сила цього духа обернеться проти неї самої. Однак сила розуму незмірно могутніша за силу фізичну, і недоумкуваті джини завжди скоряються своєму розумному й хитрому визволителеві. Могутній людський геній розв’язав надзвичайно складну і важливу проблему, відшукавши найзручніший і найекономніший спосіб усунення небезпеки шкідливих випромінювань, які неминуче виникають під час ядерної реакції.

І це зробило людину справжнім володарем атома…

Легко собі уявити, з якою насолодою прослухав я цю першу лекцію! Мабуть, те саме відчував би Бетховен, якби до нього через десять років повної глухоти знову вернувся слух і він почув би свою геніальну музику.

З цього дня почались мої щоденні заняття. Звісно, я працював зовсім не по три години щодня, а по сім, а то й по вісім.

Проте з атомною фізикою мені доводилось знайомитися не тільки за підручниками.

Якось, прогулюючись по парку санаторію, я почув, що мене кличуть звідкись ізгори. Я задер голову і на даху будинку побачив мого партнера з тенісу — Йонеску. Він стояв, спершись ліктями на перила, і махав мені рукою, запрошуючи піднятись до нього. Швидкісний ліфт вивіз мене на дах. Тут, на майданчику під накриттям, стояло кілька дивних машин, трохи схожих на звичайні крісла, закриті прозорими ковпаками. З боків у машин стриміло двоє коротких блискучих крил. Це були одномісні і двомісні орнітоптери — літальні апарати з крилами. Вони не мали ні пропелерів, ні реактивних двигунів, переміщувались у повітрі, мов птахи або комахи, — за рахунок руху крил. Я вже неодноразово спостерігав їх у польоті. Вони