Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь

class="book">— Я гадаю, ми могли б зараз припинити нашу розмову. Доктор, напевне, хоче сказати тобі щось цікаве.

— Мені б хотілося подискутувати про… пекло, — підохотливо мовив Балич. — А може, ти не маєш бажання, брате Модесте?

Мюнх стурбовано засовався.

— Я маю бажання, — квапливо погодився він. — Ти можеш прийти сюди?

— Уже йду!

— А може, мені теж лишитись? — спитала Кама, але Ром невдоволено скривився.

— Ні. Мабуть, не варто. Про пекло краще говорити віч-на-віч, — багатозначно промовив він. — Чи не так, брате Модесте?

Той кивнув.

Кама підвелася з крісла.

— Ну, то я на годинку зникну.

— Але ми сьогодні ще побачимося? — запитав Мюнх.

— Неодмінно. Скористаюсь нагодою й домовлюся із Стефом про поїздку до Варшави. Можливо, завтра втрьох злітаємо на кілька годин.

— Авжеж. Завтра.

Балича Кама зустріла коло ліфта.

— Модест сьогодні не в гуморі. Не дуже його дошкуляй.

— Не бійся, пастирю заблудлих душ. Я хотів би тільки дещо перевірити. Твоя присутність може змінити реакцію Модеста. Розумієш? Він дуже прислухається до твоєї думки. Коли говорити відверто, навіть занадто… Боюся, тут щось більше, ніж авторитет.

— Я згодна з тобою. Мене це теж хвилює.

— Добре, що ти це розумієш. А чи не здається тобі, що не завадило б ефективніше чинити опір підсиленню цього афекту?

Вона вдала, що не помітила насмішки.

— Роблю, що можу… Але це не так просто, як тобі здається. Тому прошу тебе, уникай такого тону, як зараз. Він не розуміє, що це жарти. Сприймає усе так, як є. Я домагаюсь, аби він дивився на мене, як на звичайну людину. Прошу тебе, не заважай, допомагай мені!

— Твої бажання — закон для мене, о пресвітла! — посміхнувся Балич і помахав на прощання рукою.

— Отже, за годину я повернуся.

— Ну, хоч і за півтори, коли ласка.

— Гаразд, за півтори години.

ЦИРОГРАФ

Балич прохилив двері лекційної зали й увійшов. Чернець сидів у кріслі й шептав Молитву.

— Тут трохи темнувато, — зауважив з порога Балич. — А я хотів показати тобі один документ.

— Якщо треба, пане…

Мюнх простяг руку до перемикача — стіни засвітились.

Балич сів поруч нього в крісло, розкрив тоненьку течку й вийняв з неї загорнутий у прозорий пластик аркуш пергаменту.

— Якої ти думки про це? — запитав він, подаючи аркуш ченцеві. — Повідай, брате Модесте.

Мюнх якусь мить дивився на пергамент, потім обережно поклав його на пюпітр і перехрестився.

— Це єретичний лист, пане. Або навіть… угода з сатаною. Перевернутим письмом написано. Хто не знає — не прочитає. Потрібне дзеркало.

— Знаю, — кивнув Балич. Він добув з течки фотокопію документа. — Це справді цирограф. Ось маєш пряме зображення. Дата свідчить, що листа було написано тисяча шістсот тридцять дев’ятого року. Аналіз підтверджує цю дату. Документ написано трохи пізніше “твого” часу, але в даному разі це не має значення. Чи впевнений ти, як фахівець, що це справжня угода з сатаною?

Мюнх уважно оглянув копію і, перемагаючи відразу, потягся до пергаменту. Довго й уважно порівнював оригінал із копією, розшифровував підписи.

— Справжня, — нарешті промовив він серйозно. — Тут он написано: “Як сказано в цій угоді, буде він, нижчепідписаний Йоахім фон Грюнштейн, тридцять п’ять років щасливо жити на Землі серед людей, а потім прибуде до нас, аби разом з нами бога проклинати”. А ще нижче: “У пеклі на диявольській раді затверджено”. І підписи: Сатана, Вельзевул, Люципер, Левіафан, Асторот… А тут, бачиш, пане, — Мюнх показав пальцем, — підтвердження. Власною рукою Иоахша фон Грюнштейна написано. Що служитиме Люциперові все своє життя, в усі часи…

— Свого часу ти, Модесте, бачив такі цирографи?

— Бачив. Двічі. Це трапляється рідко. Не з кожним сатана угоди складає. Не всі писати вміють. А ті, хто уміють… не завше заходить він з ними у зговір. Якийсь вельможний пан або алхімік. Та й то важко знайти. Той, хто продає дияволові душу, не полюбляє лишати доказів.

— Як же такий документ міг потрапити до суду інквізиторів?

Мюнх поблажливо усміхнувся.

— Ти не знаєш, пане? Є способи. Хто обізнаний, той знає. Часом серед книг і листів знайти можна. Часом сховані у потаємному місці. Шукати треба… Буває, що й донощик принесе. Як доказ, що каже правду.

— Хто?

— Донощик! Той, хто обвинуваченням процес порушує.

— Ага. Але як такий документ потрапляє до рук донощика?

— Всяк буває. Часом випадково знайде… Часом і викраде…

— А бувало, щоб обвинувачений сам показував місце, де сховано цирограф? Ти знаєш про це?

Модест на мить замислився.

— Ні. Не пригадую. Але бувало… часом. Рідко, але бувало. Я чув.

— А як ти перевіряв, що цирограф не фальшивий? Адже підпис обвинуваченого міг бути підроблений?

— Я бачив справжній, — підкреслив Мюнх, напружено дивлячись в очі Баличеві. — Генріх фон Бюлендорф підписував. Зрештою він сам признався.

— Зрештою… — повторив Ром.

Мюнх не завважив іронії в голосі Балича.

— Він довго заперечував. Не признавався. Але кінець кінцем сказав. Усе! Як зустрівся з посланцем самого сатани. Як той пообіцяв йому десять тисяч фунтів золота і довге життя… Частину цього золота знайшли.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що такі докази могли бути спеціально, штучно підроблені тими, хто жадав смерті обвинуваченого? Щоб загарбати його майно або помститися особисто? Хто звинуватив Генріха?

В очах Мюнха з’явилася тривога.

— Хто? — запитав риторично. — Ім’я донощика таємницею святої присяги оберігається…

— І цирограф теж передають за