Олександр Ірванець - Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець

єдиного міста, але не був знайомий особисто, ніколи не був йому відрекомендований, тож подумав, що той просто не пам'ятає його. Та вже наступний письменник, який услід за Зубчуком простяг йому руку й відрекомендувався «Петро Тимчук», був у тому, попередньому житті коли не близьким товаришем, то принаймні добрим знайомцем. Років десять тому Тимчук вів відділ культури в обласній молодіжці, писав доволі дотепні фейлетони і в київському видавництві «Молодь» готувалася до друку збірка його гуморесок. Чи побачила вона світ, Шлойма не пам'ятав.

«Та ми ж, начебто, знайомі, Петре…» — про всяк випадок неголосно й конфіденційно промовив Шлойма до гумориста.

«Ми не можемо бути з вами знайомі, бо наше відділення СП СРУ веде своє нове літочислення тільки після недавньої перереєстрації членів!» — відбарабанив у відповідь Тимчук, не кліпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши погляда кудись у Шлойми над головою.

«Ну ні, то й ні. Можливо, обізнався.» — так само голосно, в унісон гумористові підхопив і Шлойма. Видно, зараз ліпше і справді першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такі.

Наступні письменники, які підійшли знайомитись, виявилися братами, або однофамільцями. Коли перший з них назвав своє прізвище, Шлоймі здалося, що він не дочув. Та коли один за одним всі троє по черзі назвалися «Гімнюк Василь, Гімнюк Андрій, Гімнюк Микола», Шлойма, затримавши у своїй долоні міцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може — Гуменюк? Вибачте…»

«У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавніх витоків нашому прізвищу повернено його первісне значення, вимову і написання.» — відрапортував просто Шлоймі у обличчя Гімнюк Віктор. — «Наше прізвище «Гімнюк» є одним з найпоширеніших у волинсько-поліському регіоні. Хіба тільки Поліщуки можуть зрівнятися з нами своєю кількістю. Або ми — з ними.»

Поліщуків, які підійшли знайомитись услід за Гімнюками, було двоє — Юхим і Никифор. Обоє писали прозу, що й підкреслили, потискаючи Шлоймі руку.

«А зараз,» — оголосив Трохим Зубчук після завершення процедури потискання рук, — «ми пояснимо нашому західноровенському гостеві, чим ми тут сьогодні займаємося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського відділення СП СРУ працює над великим спільним художньо-документальним твором під назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщині». Нами ретельно вивчені й проаналізовані у світлі останній партійних рішень всі документальні згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краї в складі етнографічної експедиції 1846 року, складено детальну хронологічну й географічну таблиці його переміщень територією сучасної Ровенщини. До теми цієї всі ми ставимось якомога більш відповідально. І слід відзначити, маємо вже непогані напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбільш вдалими фрагментами цього нашого спільного, колективного твору. Хто почне?..» — Зубчук окинув поглядом ряди ввірених йому письменників. — «Поліщук Юхим Якович?»

«Нехай вам читає той, хто у вас квартіри получає!» — раптом різко й гостро відповів Юхим Поліщук, не підводячись з місця.

«Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось іншого попросимо.» — роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. — «А на ваш закид я вже раніше пояснював вам усім, що через наявність певних тимчасових проблем у житловому будівництві обком партії видав розпорядження, згідно якого до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашої спілки будуть надаватися лише посмертно… і в інших надзвичайних ситуаціях. Але хто ж прочитає нам свої роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краї? Хоче… хоче це зробити… Гімнюк Микола хоче!..» — майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.

Микола Гімнюк взяв з далекої парти зошита з обвислими краями, і повернувшись обличчям до аудиторії, гугнявим одноманітним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межиріч Тарасові Григоровичу довелося заночувати в селі Синів, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутінки. Яскраво освітлені стояли хати місцевих попів, куркулів і багатіїв. «Ні, не піду я до них проситися на ніч,» — вирішив Тарас Григорович, — «піду до простих людей.» Він постукав у вікно бідної хатинки на краю села, понад дорогою. Двері відчинилися й на порозі з'явився Омелько Стецюк, господар цієї бідної хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радістю впустив такого дорогого гостя. («Го-го-го» — подумки відзначив для себе Шлойма збіг трьох однакових складів.) Хоча діти вже й спали, Омелько Стецюк звелів жінці накривати вечерю на стіл. Жінка Омелькова, Параска Стецюк з радістю накрила на стіл, що вже мала до вечері — молока, хліба та вареної картоплі…»

«Ви це молоко викресліть!» — сердито втрутився у його читання Зубчук. — «Звідки в тих нещасних трударів молоко, якщо перші тваринницькі ферми в нашій області з'явилися тільки з приходом Радянської влади!»

«Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалі не буду далі читати. Я вам не наймався!..» — плаксиво продудонів у ніс Микола Гімнюк і сів на місце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.

«Ну що ви справді! Що за колектив!!!» — Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацію. — «Добре, тут у нас іще поети єсть. Он там, у самому кінці сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фіалко, це псевдонім, його справжнє прізвище — Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республіканської наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого віршика… того вірша, ну, про юрбу!»

Веснянкуватий юнак з відстовбурченими вухами не примусив себе довго впрошувати й виступивши убік від парти, задекламував:

Невже це так довіку буде? В наш час утвердження добра Є люди. Є чудові люди! А є юрба!.. Багаторука і столика, — Хіба від неї є пуття? Бо ж скільки геніїв великих Вона цькувала за життя! Зате нездар, цей людський пил вона Понад собою вознесла, Натішилась, награлась — кинула, В своїй байдужості страшна…

«Як би звідси вийти непомітно…»