Леонід Володимирович Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

(згадаймо його послання до Квітки-Основ'яненка під назвою «Писулька до того, котрий що Божого місяця „Українського гінця“ по всіх усюдах розсилає») – це справді перший в Україні літературно-художній, науковий та громадсько-політичний журнал. Він виходив упродовж 1816—1819 pp. при Харківському університеті накладом 350—500 примірників. Судячи з усього, ініціатором заснування цього щомісячника був професор російської словесності Іван Євсейович Срезневський – відомий оратор, поет, автор численних од, гімнів, пісень, байок, епіграм тощо, перекладач Біблії, Гомера, Феокріта, Овідія, Горація, Вергілія, Авзонія, Марка-Антуана де Мюре, Буало. А редакторами-видавцями «Украинского вестника», крім Квітки-Основ'яненка, стали учні Срезневського – Євграф Філомафітський (прозаїк, поет, перекладач Горація, Фенелона, Шатобріана, майбутній професор Харківського університету) та Розумник Гонорський (вихованець Харківського університету, ад'юнкт «російської словесності», блискучий літератор, перекладач Вергілія, Горація, Катулла, Овідія, Проперція, Тібулла, автор численних перекладів з італійської, німецької, французької мов, теоретичних праць «Кое-что о нашей художественной прозе и русской словесности вообще», «О подражательной гармонии слова», член Вільного товариства любителів російської словесності в Санкт-Петербурзі). Власне кажучи, Квітка був не лише одним з редакторів-видавців щомісячника, але й вів його місцевий відділ – «Харьковские записки», де подавалися матеріали з української старовини, які «могли б якщо й не назавжди, то принаймні на тривалий час залишитися невідомими».

Саме в «Украинском вестнике» Квітка-Основ'яненко розпочав свою літературну кар'єру. Перегодом у листі до видавців «Русского вестника» він напише: «Моє справжнє ім'я з'явилось у пресі не коли, як у 1816 році. Я разом з двома іншими людьми був видавцем „Украинского вестника“, що виходив у Харкові, і в ньому подавав статті під справжнім моїм ім'ям, а деякі – під прибраним…». Квітка не забуває зазначити, що вже на свої перші публікації мав «прихильні відгуки» таких знаних літераторів, як видавець найбільш впливового тогочасного російського журналу «Сын отечества» Микола Іванович Греч та видавець «Вестника Европы» Михайло Трохимович Каченовський. Очевидно, Квітка говорить тут передовсім про шість своїх «Писем к издателю», надрукованих в «Украинском вестнике» за 1816—1817 pp. під прибраним ім'ям Фалалея Повинухіна. Уже сам цей псевдонім недвозначно вказує на те, що письменник нав'язується у своїх листах до традицій російської сатири катерининської доби, точніше кажучи, до знаменитих «Писем родных к Фалалею», надрукованих 1772 р. в сатиричному журналі Миколи Івановича Новикова «Живописец». Автором цих листів, у яких гостро й дотепно висміяно безпросвітну темряву старосвітського провінційного дворянства, вважають Дениса Івановича Фонвізіна. Саме ім'я Фалалея стало відтоді прозивним. Воно зринає, наприклад, у відомому романі Василя Наріжного «Бурсак». Отож, образ недолугого провінційного поміщика дозволяє Квітці сатирично змалювати чимало явищ дворянського життя, починаючи від химерних сімейних стосунків (безвольний чоловік під каблуком жінки-деспота) та сліпої «галломанії» у справі виховання молоді (образ «французика з Бордо» Ле Конта, запрошеного Повинухіними для виховання Дуняші) до нелюдського поводження панів з кріпаками, яких вони й за людей не вважають. Провину за своє невміння вести господарство пани легко перекладають на кріпаків та ще й жаліються, мовляв, «треба нелюдського ума та сил, щоб переробити наших дурних мужиків на щось порядне». При тому, як вони вважають, є тільки два способи такої «переробки»: кулак і різки. Спостерігаючи за тим, як Ле Конт знущається над слугами, Фалалей каже: «можна вмерти зі сміху, як він їх муштрує; трохи не так зачинив чи відчинив двері – ось тобі й ляпас, а то й на конюшню». Тут Квітка виразно перегукується з Фонвізіним, який вкладає в уста батька Фалалея такі слова. Мовляв, що не роби, а з мужика нема діла: «Я, здається, таки й ґав не ловлю, та що ти будеш діяти? П'ять днів ходять вони на мою роботу, та чи багато за ті п'ять днів зроблять? Лупцюю їх нещадно, а прибутку так-таки й нема… їй-богу, Фалалеюшко, не знаю, що з ними робити». Дуже колоритним є тут і образ тещі Фалалея – поміщиці Вопіюхіної, яка безугавно читає Псалтир, перемежовуючи слова Святого Письма з хазяйськими розпорядженнями, з яких неважко зрозуміти, що ця святенниця годна шмагати різками кріпаків, незаконно привласнювати чуже майно, давати хабарі й робити інші «боговгодні» справи. Словом, «Письма к издателю», якщо вірити Григорію Данилевському, викликали в харківської публіки справжній фурор.

Крім того, Квітка-Основ'яненко співробітничав з першим в Україні сатирично-гумористичним журналом «Харьковский Демокрит», що його із січня по червень 1816 р. (вийшло всього шість чисел) видавав вихованець Харківського університету, один з найбагатших місцевих поміщиків, автор написаної в дусі Котляревського бурлескної поеми «Основание Харькова», окремі мовні партії якої подані українською мовою, Василь Маслович. На сторінках «Харьковского Демокрита» Квітка оприлюднив жменьку своїх грайливих віршів: «Воззвание к женщинам», «Каламбур», «Двойные акростихи» тощо.

А наприкінці цього ж таки 1816 p., 10 грудня, Квітка-Основ'яненко був обраний харківським повітовим предводителем дворянства. Уже 1 січня 1817 p., як сказано у Квітчиному «Формулярному списку», він приступив до виконання обов'язків предводителя дворянства Харківського повіту на триріччя, з 1817-го по 1820 р. На цю посаду він буде обиратися чотири рази поспіль, прослуживши на ній аж до травня 1828 р. Обрання предводителем дворянства було справді етапною подією у Квітчиному житті. До своєї служби письменник ставився дуже відповідально. Недаром наприкінці терміну дворянство висловило Квітці «урочисту вдячність у вигляді форменого акту», написаного, як каже Данилевський, «зі щонайбільшою ґречністю». Крім того, за свою взірцеву службу Квітка в 1825 р. стане кавалером ордена св. Анни 2-го ступеня, а в 1826 р. отримає орден св. Володимира 4-го ступеня. У цей-таки час йому було надано й чин колезького асесора, що відповідав армійському чину майора. Відтепер до Квітки зверталися «ваше високоблагородіє». Спершу дворянська служба забирала майже весь час нашого письменника. Відтак у відкритому листі, надрукованому в січневому числі «Украинского вестника» за 1817 р., Квітка складає із себе обов'язки редактора журналу. «Шановні співробітники! – каже Квітка. – Я отримав на виборах посаду предводителя дворянства, тому відмовляюсь від участі в журналі». Він наголошує, що метою його життя й надалі буде «громадське добро». Зрештою, каже письменник, «ця річ майже ніколи не поціновується залежно від кола діяльності, отримуючи ціну лиш з огляду на наміри, на сили та на ревність кожного, хто приносить те, що має, на алтар громадського добра…». Словом, змінюючи «коло діяльності», Квітка не змінює своєї мети – бути корисним громаді та своєму краю.

А ще Квітка бере участь у літературних вечорах, які на той час входили в моду. Спершу вони відбувались у будинку дружини губернського прокурора Любовникової, а потім у Розумника Гонорського. На них Квітка з успіхом