Айзек Азімов - Друга фундація

(це слово селяни помилково сприйняли як «села», заплутавши гостей), тип економіки тощо.

Потім прилетіли інші кораблі і поширили по всій планеті прокламації, де оголошувалося, що тепер Тазенда є правлячим світом, що податкові станції будуть розташовані по всьому екватору – у населених регіонах – і що кожного року, згідно з податковими формулами, стягуватиметься певний відсоток хутра та зерна.

Россеміти безтямно закліпали очима, не розуміючи слова «податки». Коли прийшов час збору, багато хто з них заплатив, або стояв ні в сих, ні в тих, коли прибульці в мундирах вантажили до широких наземних машин зібране збіжжя та шкури.

То тут, то там обурені селяни збиралися групками і зустрічали чужинців зі старовинними мисливськими рушницями, але нічого з цього не вийшло. Коли прилетіли люди з Тазенди, вони з бурчанням розійшлися і лише з тривогою спостерігали за тим, як їхня важка боротьба за існування ставала ще важчою.

Але поступово було встановлено нову рівновагу. Тазендійський губернатор скромно жив у селі Джентрі, звідки вигнали всіх россемітів. Він зі своїми урядовцями був схожий на сірих потойбічних істот і нечасто потрапляв на очі россемітам. Збирачі податків – россеміти, які перебували на службі Тазенди – час від часу навідувалися до селян, але ті вже призвичаїлися до цього, відтак навчилися ховати збіжжя, худобу заганяти у ліси і не показувати достаток у хаті. Потім клеїли дурня, запевняючи збирачів, що все, що ті бачать, і є їхнім майном.

Проте навіть того, що виростало, дедалі меншало, податки також зменшувалися, так ніби Тазенда втомилася здирати гроші з цього убогого світу.

Із часом виникла торгівля, тож, можливо, Тазенда дійшла висновку, що така справа значно прибутковіша. Жителі Россема вже не отримували бездоганні вироби Імперії, але навіть тазендійські машини та харчі були кращими за рідний мотлох. Привозили і жіночий одяг – кращий від сірого домотканого вбрання, і це вже було не абищо!

Таким побитом галактична історія знову потекла собі тихомирно, а селяни знову порпалися у своїй землі.

Вийшовши з хати, Нарові чхнув у бороду. Перший сніг уже сіявся на тверду землю, і тьмяне небо вкрили рожеві хмари. Він уважно глянув угору і вирішив, що бурі не буде. Можна без проблем поїхати до Джентрі і позбутися надлишків зерна, обмінявши їх на консерви, яких потім вистачить на довгу зиму.

Він розвернувся і, відчинивши двері, гаркнув:

– Ти машину заправив, довбню?

Зсередини хтось відгукнувся. До цього голосу приєднався найстарший син Нарові, чия коротенька борідка була ще похлоп’ячому ріденькою.

– Машина, – похмуро відповів він, – заправлена і добре їде, але осі в поганому стані. Моєї вини тут нема. Я вже казав тобі, що тут потрібен спеціаліст.

Старий відступив, глянув на свого сина і, насупивши брови, підняв підборіддя.

– То, може, я в цьому винен? Де і як я тобі візьму того спеціаліста? Хіба в мене був за ці п’ять років нормальний урожай? Чи, може, мою худобу болячки не мучили? Чи, може, звірі самі із себе шкуру знімали…

– Нарові! – з хати пролунав добре знайомий голос, зупинивши чоловіка на півслові. Він пробурчав: – Добре, добре… тепер ще й твоя мати мусить утрутитися у справи між батьком і сином. Виведи машину і простеж за тим, щоб причепи були надійно закріплені.

Він плеснув руками у рукавицях і ще раз глянув на небо. Над головою клубилися тьмяно-червоні хмари, а в проміжках між ними визирало синє холодне небо. Сонце ховалося за цим покровом.

Він уже збирався опустити голову, коли його очі зачепилися за щось у небі, палець мимоволі піднявся вгору, і він широко роззявив рота, забувши, що надворі мороз.

– Жінко, – різко гукнув він. – Йди-но сюди, стара.

Із вікна вигулькнуло обурене обличчя. Жінчині очі простежили за його пальцем, а тоді почулося охання. Скрикнувши, дружина збігла вниз дерев’яними сходами, спішно закутуючись у теплу хустку та якесь рядно. Коли вона зупинилася біля чоловіка, рядно абияк укривало її голову та вуха, а хустка неохайно звисала з плечей.

– Це ж корабель із зовнішнього космосу, – прогугнявила вона.

Нарові сердито відповів:

– Звичайно, а що ж іще це може бути? У нас гості, стара, гості!

Корабель повільно спускався на голе замерзле поле на північній ділянці ферми Нарові.

– Але що ж нам робити? – охнула жінка. – Чи можемо ми проявити до цих людей гостинність? Чи підійде їм долівка нашої халупи і залишки вчорашнього кукурудзяного коржа?

– То їм іти до наших сусідів чи що? – Нарові, який вже аж побуряковів від холоду, своїми руками у хутряних рукавичках схопив жінку за дужі плечі.

– Серденько моє, – промуркотів він, – ти принесеш два крісла з нашої кімнати, подивишся, яке жирне козенятко можна зарізати і обсмажити з бульбою; і спечеш свіжий корж. А я зараз піду привітати цих можновладців із зовнішнього космосу і… і… – Він ізсунув набік свій великий капелюх і нерішуче почухав потилицю. – Так, і візьму із собою глечик бражки. Щось міцненьке – це завжди приємно.

Під час цієї промови жінка лише безгучно відкривала рот. Вона не зронила ні слова. І лише коли він закінчив, щось нерозбірливо прохрипіла.

Нарові підняв палець.

– Стара, що казали старійшини тиждень тому? Га? Поворуши мізками. Старійшини ходили від ферми до ферми – самі! Уяви собі, наскільки це важливо! І казали: якщо приземлятимуться якісь кораблі із зовнішнього космосу, їх негайно потрібно про це повідомити – за наказом губернатора.

І як мені тепер не скористатися можливістю здобути прихильність можновладців? Подивись уважно на цей корабель. Ти бачила щось подібне? Ці люди із зовнішнього космосу багаті і значимі. Сам губернатор розсилає про них настільки термінові повідомлення, що старійшини мусять самі ходити від ферми до ферми у таку холодну погоду. Мабуть, уже по всьому Россему розіслали звістку про те, що ці люди вкрай потрібні лордам Тазенди – і от вони приземляються на моїй фермі.

Він аж підстрибнув від нетерплячки.

– Виявимо до них належну гостинність, а потім вони самому губернатору замовлять за мене слівце, а там… чого на світі не буває?!

Його дружина раптом відчула мороз, що пощипував її крізь тонкий домотканий одяг. Вона поспішила до дверей, крикнувши через плече:

– У такому разі поквапся.

А Нарові вже мчав у тому напрямку, де приземлився корабель.

Ні холод цього світу, ні його порожні та похмурі простори не турбували генерала Гена Прітчера. Втім, як і злиденні околиці, чи спітнілий від завзяття селянин.

Корабель, залишений у космосі, за звичайних обставин міг дати собі раду, але все ж таки він особисто почувався