Олексій Анатолійович Кононенко - Месник

де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.

– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.

– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.

– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…

– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…

Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…

– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.

Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.

– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.

У машині Сашко повернувся до товариша і, дивлячись в очі, запитав:

– Як тобі шеф?

– Я його намагався собі уявити, але він перевершив усі мої сподівання…

– Я не про те…

– Здав ти мене, Саня, з потрохами! Який браслет? Ти сам віриш у байки діда Башкира?

– Вірю – не вірю, усе вже трапилося. Я казки розповідав, а він узяв і повірив. Не здавав я тебе, Модю, ти головний герой моїх оповідок, от шеф тебе і зажадав.

– Ну, ти даєш! Казкар!

– Мо-дю! Усе просто, організуємо експедицію, ти за головного, місця знаєш… Шеф профінансує.

– Шукачі скарбів! Якби це не про мене, помер би зо сміху.

– Але ти ж розумієш, що це доведеться робити. Інакше мені…

– А от якби тебе це не стосувалося, поклав би я на цю справу. І хоч ти мене без мене оженив, стисну зуби і полізу в авантюру.

– От і добре, – розслабився Сашко, усміхнувся і включив стартер, – вірив, що ти цим займешся, але все-таки усередині зайчики бігали.

– Займуся, але за одної умови.

– Не зрозумів…

– Разом з Ланою.

– Ну ти даєш! Запав! Навіщо вона тобі?

Жабов заглушив мотор, знову повернувся до співрозмовника і довго дивився. Модя дістав із бардачка «Мальборо», взяв з панелі запальничку, димнув у відкрите вікно.

– Чорт з вами! Бери свою Лану! Що за життя пішло? Весь час доводиться жертвувати. Хоч би хто сказав: Сашуня, ти всім роздаєш, на й тобі…

– На! – Окунь склав дулю і підсунув колишньому однокласникові під ніс. – Ти сам вибудовуєш усілякі комбінації, розставляєш фігури, до речі, близьких людей, не попередивши їх про це, маєш із цього і ще плачеш.

Сашко плавно рушив з місця, посигналив таксисту, виїхав нахабно через суцільну і скермував до центру.

– А ти, Модю, виявляється, думаєш головою… Не тільки кулаками вмієш, – вимовив після довгої мовчанки.

* * *

Галерея шефа розташовувалася на одній із центральних вулиць. З-під величних дверей з бронзовими ручками на вулицю виповзав пристойний шматок червоного килима Сашко припаркувався біля бордюру.

– Усіма справами в цьому антикварі заправляє Ганна дружина шефа, вона ж контролює дві лавки на Старому узвозі.

– Ти про неї щось говорив.

– Щось?! Я тобі про неї найголовніше сказав. Пантера вона, ковтне тебе з потрохами. До речі, її «б’юік» у дворику будеш мати щастя познайомитися.

Голосні дзвіночки на дверях сповістили прислугу про відвідувачів. До зали ввійшла юна особа у супроводі охоронця. Дівчина була в білій спідниці і чорній відкритій блузі охоронець у чорних штанях і білій сорочці. Виглядали вони в ансамблі, рухалися синхронно, відчувалася виучка, школа. Зблизилися, дівчина усміхнулася – впізнала Жабова, охоронець залишався незворушним.

– Бажаєте стати нашими покупцями? – дівчина зверталася до Модеста.

– Дякуємо, Катрусю. Якщо можна, трохи розкажіть про твори мистецтва, про новинки, покажіть їх.

– Із задоволенням.

Дівчина пішла уздовж стіни, демонструючи крізь високий розріз гарненькі ніжки.

– Тут в основному копії і роботи сучасних художників. От цікава графіка. Художник багато виставляється у Франції, Італії, Німеччині. Його роботами цікавляться. Особливо питають його картини з циклу «Життя в жбані». Зараз ми чекаємо від нього серію мініатюр «Світло і тінь». Далі – зал скульптури…

– Мила моя, ми б хотіли подивитися ікони, ювелірні вироби, прикраси.

– На жаль, у зал на якийсь час немає доступу.

Дівчина злегка почервоніла, підійшла ближче до Сашка.

– Там господиня з клієнтом. Консул однієї латиноамериканської країни, палкий шанувальник Фаберже…

– Так-так, пам’ятаю, ми зачекаємо.

– Думаю, Ганна буде рада вас бачити. Ходімо в кімнату відпочинку. Кави?

– Не відмовлюся.

Кімната відпочинку призначалася для постійних покупців і багатих клієнтів. Крісла, диван, кондиціонер, акваріум, неголосна музика, на стіні пристойних розмірів екран, на якому висвічувались експонати галереї з коротким описом і цінами. Вмостившись у кріслах, Модест і Сашко спинили очі на екрані. Кожен купався в річці своїх думок. У Сашка плин ріки був бурхливим, пристрасним: «Скільки ж бабла висить на стінках! Боже мій! А в шафах! А в сейфах!» Ріка Модеста текла плавно, спокійно, у такт музиці Брамса: «Як спокійно на душі в оточенні цієї краси!»

Дівчина беззвучно вкотила візок з кавником і посудом. Примудрялася ходити і стояти так, щоб розріз спідниці постійно знаходився в полі зору чоловіків. «Вона продає не тільки твори мистецтва, вона виставляє на продаж свої ніжки, продає себе, – зміркував Окунь. – Усе, що я бачив у столиці, про-да-є-ться. У нашому провінційному містечку