Маріанна Маліна - Фіолетові діти

— Замовимо кави? — питає і, не чекаючи відповіді, замовляє в офіціанта, що непомітно підплив, дві кави та тістечка. Офіціант майже миттєво приносить замовлене. Дві мініатюрні білі філіжанки та два таких самих мініатюрних тістечка, прикрашених завиточками з шоколадного крему.

Ігор зі знанням справи розглядає своє тістечко та задоволено киває головою. Я нетерпляче дивлюся на нього:

— Ну, що там у тебе?

— Ось, тримай, — таємниче шепоче Ігор та підсовує мені загальний зошит у коричневій, під зміїну шкіру, твердій палітурці.— Це — щоденник Олени Геннадіївни. Це тобі, щоб ти впевнилася, що твоєї провини тут немає. Вона про тебе майже не згадує.

— Де ти це дістав? — здивовано глипаю на Ігоря.

— Місця треба знати, — задоволено посміхається він.

— Тобі від батька не перепаде на горіхи? Як ти примудрився…

— Завтра поверни, і ніхто нічого не помітить, — відповідає самовдоволено. І за піснею, що лунає, мугикає: «Я би не зміг… Але для тебе, але для тебе… зможу я все…».

— Дякую! Я відксерю і поверну.

Ми ще трохи сидимо, п’ємо каву та їмо. Мені не хочеться розповідати про випадок із Кирилом, тому я відмовчуюсь. Ігор, швидко проковтнувши тістечко, теж мовчить. Тільки дивиться сумними відданими очима.

— Ще раз дякую! — згодом кажу, підводжусь і одягаюся.

— Я тебе проведу! — підхоплюється Ігор.

— Ні, не треба, я сама…

Він проводжає мене поглядом, що виказує розпач. Я це помічаю, але не зупиняюся. Не можу. Мені наразі ніхто не потрібен.

«…Вище неба, чому так високо літаєш… Вище неба… мила моя, як то я без тебе…» — докором лунає мені в спину пісня і залишається внизу на сходах.

Я йду навпростець. Заглиблююся в якісь занедбані двори. Звідкіля вони тут? Які цікаві бувають контрасти у нашому місті… Декілька кроків тому гула цивілізація з гарненькими вітринами і прибраними вулицями. А тут, як у зовсім іншому світі. Оглушлива тиша. Якісь обшарпані будинки. Старий кіоск з дивною вивіскою. На ній червоною масляною фарбою написано від руки: «М’ясо». З букви «с» фарба потекла, і патьоки нагадують краплини крові. Холодний, пронизливий вітер, що раптом здійнявся, жене по вулиці целофанові пакети та інший непотріб. Біля мене пробігає, трохи не збивши з ніг, чорний кіт із подертим вухом. Сутеніє. Біля баку зі сміттям стоїть якийсь бомж. У заношених раритетних кирзових чоботах, в які заправлені такі ж рідкісні штани «галіфе» захисного кольору. Контрастною плямою — спортивна куртка блакитного кольору, на якій красується напис «adidas». На голові — чорна шапочка «менінгітка», з‑під якої стирчить довге сиве волосся. Він якоюсь тичкою колупається у смітті в бачку.

Аж раптом волоцюга дуже швидко розвертається. І я не встигаю оговтатись, як за мить він уже опиняється біля мене. Від нього тхне вогким підвалом, старим ганчір’ям і ще чимось бридким. Він зненацька хапає мою руку:

— Я знаю! Я знаю! Вони вже зовсім близько… Я чую брязкіт зброї…— дихає мені в лице перегаром і дивиться на мене божевільним поглядом вицвілих старечих очей. Його вказівний палець, замотаний в брудну ганчірку, метеляється зовсім поряд із моїм лицем, а розкуйовджене неохайне волосся торкається щоки.

— Я все бачу… Світи змішуються… Я чую… чую… металевий брязкіт… — хрипить старий.

Я відчуваю, як страх виливається десь із району сонячного сплетіння, заповнює живіт та підступає до горла гидкою чорною масною хвилею. На хвилину я клякну, а потім видираюся від нього і щосили тікаю. Біжу між будинками.

— Я правду кажу! — чую ще раз за спиною.

Захекана, вибігаю до станції метрополітену. І наче виборсуюся з зачарованого світу. Вітер стихає. З’являються звуки. Навкруги снують люди. Руки в мене трусяться, я притуляю до себе щоденник Альони і спускаюсь у метро. Серед натовпу людей мені робиться трохи спокійніше.

Божевільний волоцюга, чого він до мене причепився? Мабуть, несповна розуму старий.

Який химерний і викривлений світ сьогодні…

А хто… близько?

Мій погляд падає на рекламний щит, на якому зображено велетенське око: «Погано бачите? — запитує напис. — Клініка «Новий зір» до ваших послуг»…

Я на мить зупиняюсь і глибоко вдихаю. Треба нарешті заспокоїтися… Та це не допомагає, я продовжую чути, як у грудях глухо стукотить збуджене серце.

З матір’ю Кирила, Антоніною Сергіївною Хорольською, ми домовилися зустрітися не в школі. Для відвертої розмови не пасувала казенна атмосфера. Вона радо погодилася і призначила зустріч у тихому кафе біля своєї роботи, майже в центрі міста.

Хорольська виявилася жінкою років за сорок, з проникливими карими очима і губами стиснутими у рішучу лінію. Вона тоненька, висока, без зайвого макіяжу, і дуже стильно виглядає: одягнута в дорогий класичний сірий костюм, з прикрас — тільки нитка білих перлів. Така собі ділова жінка. Вона зовсім не схожа на свого сина.

— Добрий день, Дарино Миколаївно, дуже рада знайомству, — простягає мені вузьку долоню для привітання та із завченою банківською усмішкою доволі міцно потискає руку. — Це так добре, що ви знаходите час для дітей і поза школою.

Ми сідаємо за столик у віддаленому кутку кафе.

Антоніна Сергіївна каже, що вона пригощає, і замовляє каву:

— Мені як завжди… — посміхається офіціанту, озирається на мене, й кидає йому навздогін: — А дівчині принесіть, будь ласка, цукру…

Треба розпочинати розмову, та я вагаюся… З чого ж почати? Вона з привітністю менеджера приходить мені на допомогу:

— То як справи у мого сина? — чемно запитує.

— Навіть