Марина та Сергій Дяченко - Шрам

неточні удари, Солль вертів головою в пошуках Торії, а коли таки побачив серед натовпу її бліде, майже байдуже обличчя, він і сам почав атаку — студент не встиг навіть зрозуміти, що саме відбувається. Солль ефектно затримав вістря біля самісіньких його грудей; публіка захоплено заволала, тільки високий сивий постоялець залишався безпристрасним.

Це повторювалося знову й знову — студент міг умерти вже разів з десять, але пан Солль розтягував задоволення, граючись з юнаком, як кішка з мишеням. Той метався, розмахуючи шпагою; камінчики розліталися з-під запилених черевиків, а ворог був, як тінь — непідступний та недосяжний, і ні на секунду не вмовкав нарочито менторський, отруйний голос:

— Так? A-а, ось так… Чому ви крутитесь, наче вуж на сковорідці? Повторити… Ще повторити… Е-е, та ви ледар і недбайло, вас треба карати… Р-раз!

Кожне таке «р-раз» супроводжував несильний укол — куртка студента, розірвана в декількох місцях, висіла лахміттям, піт заливав перекошене обличчя.

Коли супротивники знову встали один проти одного, студент виглядав змученим і розгубленим, а Солль навіть не задихався. Егерт дивився у нещасні, сповнені безсильної ненависті очі супротивника й відчував повну свою владу — ледачу, неспішну владу, якою навіть і скористатися не хочеться — тільки володіти.

— Страшно? — запитав він пошепки й відразу прочитав у очах відповідь — так, страшно, це страх перед ним, Егертом, чия шпага, наче зміїне жало, спрямована бідаці в груди… Супротивник беззахисний перед Соллем, він уже не супротивник, а жертва, і лють поступається місцем тузі, і час благати помилування — тільки от гордість не дозволяє…

— Пощадити тебе? — Егерт посміхнувся краєчком рота. Він усією шкірою відчував страх студента, і це солодко лоскотало нерви — тим паче що в глибині душі Солль давно вже вирішив не карати хлопця надто строго.

— Пощадити? Га?

Туга й страх штовхнули студента на нову безнадійну атаку, і треба ж такому трапитися, щоб ботфорт Солля, втрапивши в калюжку від дощу, поїхав по липкій грязюці. Ноги неперевершеного Егерта роз’їхалися, як копитця новонародженого теляти, Солль ледве втримав рівновагу — і шпага студента, зачепивши плече гуарда, зрізала еполет. Гордий військовий атрибут завис на одній ниточці, наче здохлий павук, а юрба — клята юрба, вона завжди на боці переможця! — вибухнула радісними криками:

— A-а, Соллю, маєш!

— Тримай-тримай, відвалиться!

— Браво, студенте! Провчи! Всип!

Гуардів, звинувачених у підлості й боягузтві, викритих у зраді, виганяли з полку, та перед цим піддавали ганебній страті — привселюдно зрізували із плеча еполети. Сам того не відаючи, студент наніс Егерту тяжку образу. Солль бачив, як переглядалися, посміхалися, перешіптувалися його товариші — ай-яй-яй…

Далі все відбулося миттєво, на одному вдиху.

Не тямлячись від люті, Егерт кинувся вперед; студент невміло скинув шпагу, ступив крок йому назустріч — і завмер, не зводячи з гуарда здивованих очей. Вістря фамільної шпаги Соллів випнулось з його спини — не блискуче, як завжди, а темно-багряне, майже чорне. Постоявши секунду, студент сів — незграбно, як і боровся. Все стихло — сліпий вирішив би, що на задньому дворі трактиру немає ні душі. Студент важко осів на втоптаний пісок, і неймовірно довгий Соллів клинок висковзнув із його грудей.

— Напоровся, — голосно сказав лейтенант Дрон.

Егерт стояв, опустивши закривавлену шпагу, і тупо дивився на розпростерте перед ним тіло; юрба заворушилася, пропускаючи Торію.

Вона йшла обережно, ніби по дроті; наблизилася до скривавленого юнака — навшпиньках, наче боялась розбудити:

— Дінаре?

Парубок не відповідав.

— Дінаре?!

Юрба розходилася, ховаючи очі. З-під темної куртки нещасного розповзалася бура пляма; напівголосно квилив хазяїн готелю:

— Ось вони, двобої… Звісно, кров молода, гаряча… Мені ж тепер що… Що мені тепер, га?

Солль сплюнув, щоб позбутися присмаку металу в роті. Світле небо, як по-дурному все сталося!

— Дінаре?!! — Торія благально заглядала в обличчя мертвого юнака.

Подвір’я спорожніло. Вже йдучи, високий сивий постоялець кинув у бік Солля уважний погляд, вираз цих чіпких очей годі було зрозуміти.

* * *

Студента поховали на гроші міста — поспішно, однак цілком гідно. Місто було на цілий тиждень забезпечене плітками. Торія звернулися зі скаргою до бургомістра, і той прийняв її — але тільки для того, щоб висловити співчуття й розвести руками: дуель проходила за всіма правилами, і хоча страшенно жаль загиблого юнака, але хіба не сам він викликав пана Солля на двобій? На жаль, люба пані, цей сумний випадок ніяк не можна назвати вбивством; пан Солль непідсудний — він бився на полі честі й, у свою чергу, теж міг бути вбитий… А якщо покійний пан студент не носив зброї й не володів нею, то це лихо пана студента, але аж ніяк не провина лейтенанта Солля…

Від дня двобою минуло чотири дні, три дні — після похорону. Сірого раннього ранку Торія залишала місто.

Тиждень перебування в Каваррені наклав на її обличчя чорні жалобні тіні. Торбинка студента відтягувала руку, коли вона самотою, без сторонньої допомоги, брела до екіпажа, що очікував біля входу. Згаслі очі, обрамлені темними колами, дивилися в землю, тому вона не відразу впізнала людину, яка люб’язно відкинула підніжку карети.

Чиїсь руки допомогли їй закласти на сидіння торбинку; механічно подякувавши, Торія підвела очі й віч-на-віч зустрілася з Егертом Соллем.

Егерт давно чатував наречену вбитого ним студента, хоча й сам до кінця не знав навіщо. Можливо, йому хотілося вибачитися й висловити співчуття, але ймовірніше, що назустріч Торії його штовхала якась примарна надія. Він обожнював ризик і небезпеку, а тому звик з легкістю відноситися до смерті, своєї й чужої. Що ж може бути природнішим — хіба переможець не вправі розраховувати на частку спадщини, залишеної переможеним?

І Торія зустрілася з Егертом очима.

Він