Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

говорив, говорив захоплено, і Валенс несподівано відчув до нього батьківські почуття. Це навіть здивувало директора.

А Юрій говорив про те, як у них вчора кожні п'ять хвилин псувалася машина і як він викрив Валю. А коли Валенсу вже обридло слухати і кофе було випите, він спитав грубувато і добродушно:

— Словом, коли весілля?

— Весілля? — Юрій раптом захлинувся своїм кофе. — Одверто кажучи, я ще не знаю, чи взагалі буде весілля. Словом, тут ще ні чорта не ясно, — несподівано закінчив він і спохмурнів.

— Але ми забалакалися, — різко змінив напрямок розмови Валенс і встав із стільця. — Тобі зараз треба взяти останні матеріали. Часу не так багато.

І він пішов, легко несучи широкі плечі, обтягнуті зеленим сукном військового костюма.

Юрій пішов до себе в кабінет і викликав лабораторію. Звідтіля відповіли, що товаришка Ланко сьогодні на роботу не приходила. Юрій з одчаєм поклав трубку.

«Де її шукати тепер? Може, вона ще прийде в інститут», заспокоїв себе Крайнєв і взявся готуватися. Але коли до відходу поїзда залишалося півтори години, з лабораторії відповіли те ж саме — Ганни не було.

Юрія це вивело з рівноваги. Він раптом почав на всіх сердитися, хоч прекрасно розумів, що ніхто не винен. Проводжати Юрія вийшов мало не весь інститут. Друзі любили Крайнєва, і на ґанку набралося чимало народу.

На вокзал їхали втрьох — Валя, Ярина Михайлівна Мороз і він. Ярина Михайлівна працювала з Крайнєвим вже давно. Вона була дуже видатним, як на її роки, хіміком, знала мови, і це знання Юрій використовував досить часто.

Яриною Михайлівною називали її тільки жартома. Усі друзі звали дівчину Яринкою, і інакше називати її було неможливо. Це була невисока на зріст, кругловида дівчина.

Вони приїхали на вокзал хвилин за десять до відходу поїзда, і Юрій всі десять хвилин нервово проходив по перону, чекаючи, чи не прийде Ганна.

Коли він виходив з машини, Валя демонстративно відвернулася від нього і дуже довго тисла руку Яринці. Крайнєв усміхнувся.

Перед самим відходом поїзда прийшов Валенс. Він потис Юрію руку і навіть сказати нічого не встиг. Несподівано підбіг інженер Орленко і подав Яринці величезний букет червоних тюльпанів. Вона щасливо усміхнулася і теж нічого не встигла сказати. Поїзд рушив.

Юрій стояв на підніжці, вище за провідника, і дивився на перон. Ось уже він кінчається, ось уже остання колона…

Юрій здригнувся. За останньою колоною з'явилася Ганна. Обличчя її було бліде, напружене, і очі горі, а особливо яскраво.

Побачивши Юрія, вона зробила крок вперед, ніби хотіла щось сказати на прощання і не змогла.

Крайнєву затисло подих. Він привітально підніс руку, і в цю мить Ганна вже зникла з очей. Поїзд набирав швидкості.

Схвильований Юрій зайшов у купе і кілька хвилин стояв біля дверей мовчки. Потім коротким рухом, ніби скидаючи щось важке, скинув піджак, сів і сказав Ярині Михайлівні, що до конгресу їм ще доведеться багато попрацювати.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Міжнародний конгрес з питань вивчення стратосфери зібрався в старовинному будинку Сорбоннського університету. В довгих коридорах ходили люди, відомі всьому світові. Це були славетні вчені, конструктори, пілоти. Тут же були представники генеральних штабів майже всіх великих країн. Тут же вештався цілий рій жадібних до новин журналістів.

Радянські делегати завжди приходили точно до початку роботи. Вони входили і не поспішаючи сідали на свої місця. Вони намагалися не притягати до себе особливо пильної уваги, але очі всіх присутніх, немов у дивовижному фокусі, сходилися на місцях радянської делегації.

Доповідачі, висловивши якусь нову тезу чи закінчивши доповідь, наче ненароком поглядали в той бік, де сиділи радянські вчені. У кулуарах все частіше повторювалося ім'я Крайнєва, його фотографували частіше, ніж будь-кого з делегатів, незважаючи на тс, що він був наймолодшим на цьому конгресі імен.

Його знали по кількох надзвичайно вдалих польотах на стратостатах і субстратостатах. Крім того, ходили чутки, ніби цьому вченому вдалося сконструювати і навіть побудувати реактивні літаки. Проте доповіді професора Крайнєва не значилося в списку, і багато вчених незадоволено здвигували плечима.

А у самого Крайнєва склалося неприємне враження від конгресу. Тут не було і не могло бути дружнього співробітництва. Доповідачі розповідали загальновідомі речі, і здавалося, ніби все завдання їхніх доповідей полягало в тому, щоб нічого нового не сказати. Кожен хотів розповісти якнайменше і взнати якнайбільше. Це створювало неприємну атмосферу напруженості, майже ворогування. Крайнєв поділився своїми враженнями з товаришами, і всі цілком погодилися з ним.

Перебування на конгресі виявилося зовсім не таким корисним, як міг уявляти собі Крайнєв. Проте все-таки інтересно було подивитися на славетних вчених, послухати, як хитро розповідають вони про свої роботи.

Але, нарешті, конгрес закінчився, і Крайнєв з насолодою подумав, що через п'ять днів він знову буде в Києві.

Удвох з Яринкою вони ходили оглядати Париж. Піднімалися на Ейфельову башту і дивилися на Париж згори. Спускалися в темні вогкі тунелі підземки, яку і порівняти не можна було з Московським метро, і дивилися на підземний, темний, забруднений Париж.

І навіть гуляючи по місту, Крайнєв ні на мить не забував про Київ, про свою роботу, про ЮК-9. З нетерпінням чекав він хвилини від'їзду. Решта делегації ще мала їхати в Бельгію, але Юрій категорично відмовився.

На третій день після закінчення конгресу Крайнєв і Ярина Михайлівна мали вилетіти до Москви. Летіти будуть на радянському літаку, який повертатиметься до Москви без пасажирів.

* * *

Яринка і Крайнєв приїхали на аеродром Ле-Бурже за півгодини до сходу сонця. В автомобілі