Олександр Романович Бєляєв - Мертва голова

спостерігати його роботу. По-своєму Морель був навіть щасливим. Серед павуків, ос, мурашок він відчував себе в «своєму товаристві».

Бразилія в цьому відношенні була справжнім раєм для вченого. Навряд щоб на всій земній кулі можна було знайти друге таке місце, де хвилі життя вирували б з такою невичерпною, нічим не стримуваною енергією. І вчений занурився в цей безмежний океан; кожен день приносив йому щось нове, дивовижно цікаве. Морель був схожий на золотошукача; він цілими днями, забувши про їжу, збирав свої «самородки» чи бродив по лісах, шукаючи нових скарбів. Морель-вчений рятував Мореля-людину від повного здичавіння, і все ж у Мореля відбувався непомітний для нього, але величезний внутрішній процес спрощення психіки. В його мозкові залишались недоторканими тільки клітини, що брали участь у науковій роботі. У всьому іншому він справді дичавів. Морель був невибагливим, мов дикун, до їжі, занедбав свою зовнішність, його волосся виросло до плечей. Костюм давно висів на ньому лахміттям. Тільки нігті він обрізав невеличкими ножицями або частіше відкушував зубами, щоб вони не заважали в роботі над комахами.

Головна зміна психіки Мореля полягала в тому, що в нього поступово згасало саме почуття громадськості, йому не тільки не потрібне було товариство людей, але й наукова робота ніби втратила для нього суспільну цінність. Вона стала самоціллю. Вчений робив величезні відкриття, які викликали б захоплення не тільки в натуралістів, а й у хіміків. Він знаходив нові красильні речовини, рослини, що містили в собі величезну кількість ефірних масел, ароматичних смол, рослини з властивостями каучукових дерев. Тут були величезні, невичерпні запаси всього цього. Але Морелю жодного разу не спадала думка про експлуатацію цих багатств. Він тільки відзначав, реєстрував ці факти як цікаві наукові відкриття. Коли б Морель узнав, що геть усе людство загинуло від якоїсь катастрофи і на безлюдній Землі лишився тільки він один — це навряд чи схвилювало б його; і він, як і до того, продовжував би займатися своїми науковими працями. Навіть честолюбство згасло в ньому. Він уже не мріяв про славу. Все рідше думав він і про повернення до людей. Тільки коли вдруге настав період дощів, Мореля охопила невиразна тривога. Але він пояснював це тим, що дощі заважають йому здійснювати звичайні екскурсії. Тоді вчений почав посилено працювати в своїй лабораторії, упорядковуючи колекції.

Морель майже не помічав плину часу. Годинник його давно зупинився. Календар, який він вів перший час, вирізуючи на паличках позначки, був закинутий. Він почав відмічати тільки роки по періодах дощів, але незабаром залишив і це. Навіщо? Єдиним мірилом часу міг служити його музей, який все поповнювався. Та й це мірило було неточне. Коли полиці, стіни і навіть підлога його робочого кабінету наповнилися зібраними комахами, нагадуючи поле, вкрите сараною, Морель почав викидати однакові екземпляри, залишаючи по одному з кожної родини чи підродини. Але експонати все прибували, і йому доводилось викидати одних комах, щоб покласти на їх місце інших, рідкісних чи вперше ним відкритих. Тільки феноменальна пам’ять Мореля зберігала всю історію його наукових досліджень. Однак ці дорогоцінні знання були загублені разом з їх володарем у нетрях бразильських лісів.

Морель давно вже не говорив уголос і не читав лекцій своїм уявним слухачам. Непомітно для себе він втрачав мову і перетворювався на безсловесну істоту.

Якось цілий день його переслідувало слово, значення якого він не міг пригадати.

«Морель! Щоб це означало? Морель… Морель…»

Його дратувало, що він не може пригадати значення слова, яке здавалося таким звичним, знайомим. Ці зусилля пригадування заважали йому, вносили безладдя в роботу думки, і він постарався заховати надокучливе слово в глибокий ящик підсвідомості. Морель не знав, що цього дня він став людиною без імені.

IX. Безсловесна істота

— Тут ми не знайдемо червоних ібісів, — сказав Джон своєму супутнику. — Ібіс любить болото.

Джон був індійцем. Він прекрасно говорив по-англійському і по-португальському, а син його вчився в університеті. Жив Джон у Ріо-де-Жанейро, де мав власний будинок і магазин; цей магазин обслуговував головним чином туристів і мандрівників, які приїжджали в Бразилію з Старого і Нового Світу, щоб пополювати: в лісах або зібрати колекції. Жодна наукова екскурсія чи експедиція не минала його. Тут можна було купити рушниці, палатки, сітки проти москітів, похідні ліжка, фляги — словом, усе необхідне для подорожі. Головною ж принадою був сам Джон. Ніхто краще за нього не знав малодосліджених областей Бразилії. До його порад прислухалися й професори. Одягнутий по-європейському, сухий, рухливий, він був схожий на іспанця-комерсанта. В його крові не вмерла тільки одна спадщина предків: він успадкував їх схильність до пригод, до бродячого життя в лісах. Немов дикий перелітний птах у неволі, кожного року він відчував приступ туги, бажання розправити крила й летіти… І щороку перед настанням дощів вирушав з якимсь мандрівником до верхів’я рідної Амазонки.

На цей раз він віддав шану Арману Сабатьє, багатому французові з Бордо, натуралістові-любителю й пристрасному мисливцеві.

По Амазонці вони прибули на океанському пароплаві до Манауса, пересіли на плоскодонний річковий пароплав, по Ріу-Негру піднялися до Сан-Педро, потім пішки рушили на північ. За два дні вони минули низинний басейн ріки і вийшли на височину, порослу густим лісом. На думку Джона, в цьому місці не могло бути червоних ібісів.

— Ну що ж, — сказав Сабатьє, — нема червоних, будемо полювати на білих. Тут чудово, Джоне! Яка рослинність! Тс…

Діана, собака Сабатьє, зробила стойку.

Арман Сабатьє обережно розсунув кущі.

Біля струмка він побачив якусь дивну істоту, — напівзвіра, напівлюдину, що сиділа на землі. Довге сиве волосся дикуна — якщо це була людина — спадало на плечі. Надзвичайно худі, але жилаві руки й ноги були голі, а тулуб невідомого прикривало лахміття з сірої тканини, наче він намотав на себе павутиння. Дикун сидів спиною до Сабатьє і, очевидно, поринув у якісь спостереження.

Як не тихо Сабатьє розсунув кущі, дикун почув людей. Він повернув голову,