Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

обличчя його проясніло. Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що Гліб згадав ті дні, коли ним цікавилася вся школа.

Добрий Принц запропонував йому керувати нами, і Гліб одразу заговорив голосніше і впевненіше, ніж звичайно.

— Невідомо, чи ми поїдемо, — сказав він. — Нінель Федорівна захворіла.

— Що з нею? — спитала Наташа Кулагіна.

— Переїздила в новин будинок… І ось… Застудилася, — пояснив Гліб.

— Може, треба допомогти?

— Де ота вулиця? Де отой дім? — ліниво проспівав Покійник.

— Адреса?.. Її, мабуть, ніхто… — сказав Гліб. І додав твердо: — Не знає!

Він старався дотягати фрази до кінця: адже Принц назвав його нашим керівником.

— Поїдемо на дачу самі! — твердо сказав я, звертаючись одразу до всіх.

Поки не було Наташі Кулагіної, мене півгодини мучили сумніви. Та як тільки вона з'явилася, рішучість одразу опанувала мене:

«Не їхати не можна! Коли ще я зможу бути цілий день поруч неї? Сама доля буквально підсовує мені цю щасливу нагоду! Чи можу я відмовитися? А що, як я в її присутності і справді щось дорозслідую, розплутаю щось таке, чого недорозплутали слідчі й родичі? Вона зрозуміє, що своїм прізвиськом я завдячую не синій торбинці з галошами, а значно поважнішим причинам. І нарешті оцінить!..»

— Люблю грозу у раннім травні! — сказав Покійник. — Але в двадцятих числах вересня…

І він мляво кивнув на вікно.

— І ще невідомо, як Нівель Федорівна поставиться, — сказала Миронова. — Вона хотіла сама особисто погуляти з нами в лісі. Подихати!

— Нас там дуже… Я вчора ввечері по телефону… по міжміському… — сказав Гліб. І рішуче дотягнув: —… попередив, що ми сьогодні приїдемо!

— О-о, їхати чи ні — ось у чім питання! — вигукнув Принц Датський.

Тут пролунав телефонний дзвінок.

Гліб усе ще відчував себе нашим керівником і тому схопив трубку.

— Слухаю! Хто? Це ви, Нінель Федорівно? — Ніжна, оксамитова шкіра його обличчя вкрилася рум'янцем. — Так… Ми всі… Ось тільки не знаємо, їхати… — І він рішуче дотягнув: —… чи без вас не їздити?

І раптом Глібові очі спалахнули невимовною радістю. Гостра спостережливість підказала мені, що Нінель каже йому щось приємне.

І незабаром я зрозумів, що саме.

— Так, розумію… Гаразд, ми поїдемо. Якщо ви дозволяєте… Передати трубку Алику?

Я вихопив трубку. Вона була трошки вологою: так Гліб хвилювався.

— Слухаю вас, Нінель Федорівно! Ах, ангіна? Добре, я поможу Глібові. Обіцяю вам! Спасибі, що довіряєте!

Мені хотілося, щоб Наташа Кулагіна з моїх відповідей зрозуміла: Нінель Федорівна саме мене попрохала допомогти Глібові, саме мені сказала, що довіряє. Почуття законної гордості сповнило моє серце!

— Яка у вас температура? — крикнув я весело: у мене був чудовий настрій. Але одразу ж схаменувся і з тривогою додав: — Сподіваюсь, що невисока?

— Тридцять вісім і п'ять, — сказала вона й повісила трубку.

— Ми повинні виправдати довіру, — промовив Гліб чітко й голосно.

— Га? Ти гадаєш? — пробурмотів Покійник.

— Тепер уже треба їхати, — сказала Миронова. — Якщо вона сама подзвонила!..

— Слухайте всі уважно! — скомандував Гліб. — Електричка йде о дев'ятій п'ятнадцять. Усі — за мною, щоб не загубитися. Не відставайте! Куди я, туди і ви!..

— Ти сказала якось, що слава виліковує від несміливості й сором'язливості, — прошепотів я Наташі уже у вестибюлі. — Правильна думка! Гліб знову вилікувався!..

— Дуже шкода, — сказала Наташа.

Ми вийшли на вулицю.

А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям!..

Погода була чудова! Лив дощ, вітер шмагав обличчя, земля розкисла й хлюпала під йогами… «Це створює потрібний настрій! — думав я. — Адже ми їдемо не розважатися, а на місце загадкового злочину!»

— Пушкін любив осінь, — сказав змоклий Покійник. — Дозвольте запитати: за що?..

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,

який ставить нас буквально на поріг страшної історії

Поки ми їхали електричкою, погода зіпсувалася. Визирнуло сонце. Природа явно загравала з нами: вона кокетувала осіннім промінням, забивалася до нас під пальта свіжим вітерцем, махала нам голими гілками… Хіба можна в таку погоду як слід настроїтися на думку про злочин?!

Але я все-таки настроївся… Напередодні я почув по радіо, що коли композитор Бородін умер, друзі з «Могутньої кучки» закінчили за нього оперу «Князь Ігор».

Це було для. мене абсолютним відкриттям! Воно наштовхнуло мене на ідею. І навіть на кілька ідей одразу… Може, мені пощастить закінчити повість Гл. Бородаєва! А що, коли я зумію розгадати таємницю: куди подівся той чоловік! Я напишу другу частину «Старої дачі». І Наташа занотує до зошита яку-небудь дуже цікаву нову думку. «Звичайно, його не можна порівняти ні з Покійником, — напише вона, — ба навіть з Принцом. І взагалі ні з ким!..»

Я не знав, не міг навіть припустити, що того дня, тієї звичайнісінької неділі… проте не буду забігати наперед, хоч мені й дуже кортить забігти…

Блідий Покійник ожив під сонячним промінням і виголосив;

— «Нехай живе сонце!» — сказав якось Пушкін. І в цьому я з ним згоден.

Коли ми зійшли з поїзда на дощану платформу маленької дачної станції, Наташа почала озиратися.

— Кого ти шукаєш? — спитав я з тривогою.

— Он розклад… Я мушу бути вдома о шостій або сьомій годині. Не пізніше! Щоб мама не хвилювалася.

— Вона все ще лежить?

— Так, — сказала Наташа. — Серце…

Я кинувся до розкладу. Мені здавалося, що хтось хоче мене випередити. Так завжди буває, завжди: коли якесь створіння стає тобі небайдужим, думаєш, що воно подобається усім кругом і всі відчувають те саме, що ти. Ця думка не дає спокою!