Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

Ми довго розмовляли по телефону. Вона дуже скептично поставилася до гіпотези де Ліма. Ми вмовилися, що я заїду до неї завтра вранці.

— Як тобі це вдається, Катерино? Ти знову помолодшала!

Я сидів у м'якому кріслі і з приємністю дивився на струнку статуру господині.

— Не балакай дурниць. Я добре знаю, яка я сьогодні. Майже зовсім не спала. На мару схожа… — зітхнула Катерина, ставлячи на стіл тацю з сніданком. — Але спати мені не хочеться. Ти не уявляєш собі, яка я схвильована! Цілісіньку ніч просиділа над книжками Браго і, справді, сама не знаю, що й думати. Це таки сенсація… Я знайшла ще чотири приклади. Три з них — у «Порозі безсмертя». А їх може бути більше, бо я перегорнула лише три книжки, видані востаннє.

— Ти все-таки дай мені сказати… Коли я на тебе дивлюся, то почуваю себе принаймні на п'ятнадцять років молодшим. Тепер я бачу, що втратив…

— Облиш! — Катерина зашарілася і мимоволі обсмикнула халат. — Ти завжди бозна-що вигадуєш.

— Я знаю — мені нема на що надіятися. Весь свій час — до останку — ти віддаєш Хосе Браго.

— У тебе немає ніяких прав на ревнощі… Що ж до Браго — це, на жаль, кохання платонічне і без взаємності.

— Ба! Коли б я був певний, що він справді мертвий… — кинув я ніби жартома.

Катерина уважно глянула на мене.

— То ти гадаєш, що в цьому слід шукати розгадку отого «віщого талану»?

— Я поки що нічого не знаю. Це де Ліма твердить, що Браго живий. Можливо, він знає більше, ніж каже?

— Це було б чудово! — схвильовано вигукнула Катерина.

— Незабаром переконаємося! Я постараюся сьогодні ж дістати дозвіл на ексгумацію.

Катерина насупилась. Раптом, ніби їй сяйнула нова думка, промовила:

— Цілком імовірно, що в домовині можуть лежати останки іншої людини. Коли це й справді містифікація… Уявляю собі! Оце історія…

— Якщо скелет добре зберігся, труднощів з ідентифікацією не буде. Чотирилітнім хлопчиком Браго був поранений…

— Я знаю… Тоді ж загинули і його батьки. Отже, це може бути доказом?

— Авжеж. У нього вибито два ребра. Судовомедичному експертові це неважко встановити.

— Тим-то й ба, що від таких травм, заподіяних у ранньому дитинстві, може й сліду не лишитися. Я консультувався в знайомого експерта. Але, кажучи відверто, я все-таки не вірю, щоб Боннард зайшов так далеко… Щоб видатний учений…

— Я теж так гадаю, — кивнула головою Катерина. — Але факт залишається фактом: у своїх творах Браго, сказати б, досить дивно заглядає в майбутнє. Та ти нічого не їси!

Вона поклала мені кілька шматочків шинки.

— Отже, ти гадаєш, що випадковість відпадає? — запитав я перегодя, облишивши їсти.

— У принципі випадковості не можна відкинути ніколи! Але в даному разі її, здається, немає. Невідповідність, виявлена сеньйором де Ліма, не єдина. Правду кажучи, я ніколи б не звернула уваги на ці дерева. Звідки можна знати, в якому місті, на якій вулиці та коли їх посаджено?..

— А що в тебе за відкриття? Бо коли йдеться про вулицю Блек Рівер, то це все-таки може бути збіг обставин.

Катерина пішла до спальні й повернулася з двома книжками — з них виглядали паперові закладки.

— Глянь! Ось тут! — розгорнула вона одну з книжок і показала підкреслений у тексті рядок якогось вірша.

— «… Змете останній зжовклий слід осінній», — прочитав я вголос. Слово «зжовклий» було підкреслене двічі.

— Я не зовсім розумію, — промовив я, глянувши на Катерину.

— Це рядок з вірша Уїллера в перекладі Стелли Ріберо. Отже, цитуючи це місце, Браго скористався виданням 1996 року. Воно дещо відрізняється від першого, що вийшло 1989 року. Зокрема, слово «жовтий» перекладачка замінила словом «зжовклий».

— Розумію. Якщо Браго помер у 1994 році, то він не міг читати другого видання. Але, можливо, правку вніс редактор «Порога безсмертя».

— Перевірити неважко. Але якщо це навіть зробив редактор, то три інших приклади змушують замислитись.

Катерина знов розгорнула книжку.

— Покажи, — простяг я руку.

— На жаль, — усміхнулася вона, подаючи мені книжку, — я не певна, чи ти зможеш щось помітити. Ти знаєш Шалаї?

— Це, здається, якийсь письменник?

— Здається! — глузливо повторила дівчина. — Імре Шалаї. Лауреат Нобелівської премії! Це повинна знати кожна культурна людина!

— Значить, я не культурний, — відповів я ущипливо. — Нічого не поробиш.

— Якщо ти справді хочеш виграти справу Браго, то мусиш читати сучасну прозу. Отак, адвокате, нічого не вдієш. Річ, зокрема, в тім, що цей письменник став відомий років п'ять-шість тому. Нобелівську премію він одержав три роки тому, і тоді ж приблизно в нас вийшов його перший переклад. А тим часом я переконана — на творчість Браго, принаймні на. романи «Сутінки» та «Поріг безсмертя», мав чималий вплив саме Шалаї.

— А кажуть, що Браго — попередник, піонер…

— Не в тім річ. Безперечно, найцінніше в Браго — де вміння поєднувати незвичайну динамічність сюжету з дивовижними за своєю сміливістю формальними прийомами. На перший погляд, поведінка героїв, інтрига, ба навіть розвиток дії суперечать логіці. А тим часом ми маємо тут справу з абсолютною точністю задуму і глибоким філософським змістом. У цьому вмінні показувати найсуттєвіше Браго — майстер найвищого класу. Але, як і кожна жива людина, що творить у певних умовах і підлягає їхній дії, він відчував різні впливи, хай навіть свідомо чи підсвідомо. Проте в який спосіб міг Шалаї вплинути на творчість Браго, що помер кількома роками раніше, ніж у нас вийшла перша книжка письменника?!

— Можливо, він читав Шалаї в оригіналі або навіть у рукописі?

— Абсурд! Браго