Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

Кілька хвилин Аеніль стояла, стиснувши кулаки так, що побіліли пальці. Її обличчя знову пашіло від сорому і образи.

— Що це таке? — бурмотіла вона про себе. — Чому всі немов змовились проти мене? Тільки й думають, як би болючіше зачепити…

Вона знала, що має найслабший чарівний захист на курсі. Навіть серед учнів відділення книжників, які майже не застосовують чари, такого слабкого немає. Тому її так легко образити, і навіть завдати болю. Всі це знали. Але навіщо їй постійно про це нагадувати?

На очах дівчинки знову виступили сльози, однак вона швидко їх витерла й спробувала заспокоїтися. Записала на клаптику паперу домашнє завдання, забрала свої речі і вийшла з класу з сердитим виразом обличчя.

Коли майстер Евагор Елітіс зайшов до викладацької вітальні алхіміків, то відчув напруження, що там панувало. Симоніда Садіатт та Ірене Урегус розмовляли у кутку кімнати. Говорили вони тихо й зовні спокійно, але було зрозуміло, що це дуже вибухонебезпечна розмова. Проте майстер Еіітіс зрадів хоча б тому, що тепер йому не доведеться самому говорити з Садіатт. Цю неприємну частину роботи виконала Ірене.

Він наблизився до них і поглядом дав зрозуміти Ірене, що пора закінчувати, доки вони не призначили одна одній Поєдинок. До цього залишалося недовго, судячи з виразів їхніх облич.

Ірене холодно кивнула Садіатт і попрямувала за майстром в інший куток вітальні, де знаходилися їхні столи. Майстер Садіатт вийшла, й вони залишилися у кімнаті самі.

Обличчя Ірене палало від гніву, вона ледь стримувала злість:

— От негідниця… Брехня і зрада — це вся їхня сутність…

— Невже ти сподівалась, що вона почне вибачатись? — іронічно відказав майстер.

— Ну… — У голосі Ірене почулася нерішучість. Це їй самій аж ніяк не сподобалося, тому вона твердо додала. — Вчора вона говорила протилежне, запевняла…

— Ти забуваєш, хто вона. Хто вони. Не дивись на їхню поведінку і не слухай їхніх слів. Це тільки заплутує.

Після паузи він продовжив:

— Ми вважаємо, що вона для Ордену — ніщо. Чому ми так вважаємо? З її власних слів, фактично. Майстер Стесагор значно розумніший за усіх нас. Він не раз натякав мені, що з Садіатт не все так просто.

— Тобто?

— Вона може бути ким завгодно. Навіть головою Ордену.

Очі Ірене розширилися від здивування.

— Ну, це вже ви перегнули палицю. Вона лише нещодавно увійшла до Ордену, ніхто не довірить їй такої важливої посади.

— А чому ти вважаєш, що вона увійшла нещодавно?

— Як це чому? Бо вона була в нашому клані. Не могла ж вона… — Ірене змовкла і замислилася.

— Могла, — спокійно продовжив майстер Елітіс. — Вона покинула наш клан лише після того, як майстер Стесагор дізнався, що вона співпрацює з Темними. А як довго і як глибоко Симоніда з ними співпрацювала — цього він не знав. У нього навіть була думка, що вона навмисно дала себе розкрити.

Ірене мовчала. Вона розуміла, що Елітіс правий.

— Злість іноді засліплює нас, закриває очевидні речі. Намагайся контролювати себе, Ірене.

Жінка кивнула. Вона ненавиділа, коли її повчали, допускаючи лише два винятки — коли це робив майстер Стесагор або Евагор.

Пролунав ледь чутний стукіт у двері вітальні. Так стукати можуть хіба що учні. Ірене усміхнулася й промовила голосно і різко:

— Увійдіть.

Двері відчинилися, й до вітальні нерішуче зайшла учениця. На голові у неї був каптур, що мав здатність приховувати обличчя. Мантії з такими каптурами видавали представникам нелюдських народів, аби вони уникали насмішок та переслідувань з боку інших учнів. Однак від викладачів ховатися було нічого, більше того, це було неввічливо. Учениця це знала, тому відразу скинула каптур.

Ірене не змогла приховати здивування. Майстер Елітіс кинув короткий байдужий погляд на дівчину і став перебирати сувої пергаменту на своєму столі. Він щось шукав.

Дівчина мала світло-синю шкіру, яскраво-блакитне волосся, губи й очі. За людськими мірками їй мало б бути років сімнадцять.

Вона нерішуче переступила з ноги на ногу й оглянула вітальню. Усі її рухи були плавні, неспішні і спокійні, хоча в дивних яскравих очах відчувалося хвилювання.

— Майстер Мейсон… — Вона говорила дуже тихо, але й цього було достатньо, аби почути, наскільки дивним у неї був голос.

Приглушений, глибокий, він немов долинав з бездонного колодязя. У ньому відчувалося якесь шипіння. Відразу на думку приходило порівняння із сичанням змії.

— Майстра Мейсона немає, як бачиш. Йому щось передати? — запитала Ірене, зацікавлено розглядаючи дівчину.

— Ні… Тобто… Мені потрібно віддати йому реферат…

— То давай. Можеш залишити на його столі. Я йому скажу, хто передав…

— Ні… Він може його не прийняти… — дівчина потупила погляд. — Я не виконала роботу вчасно. І я хотіла з ним поговорити… Пояснити…

Ірене кивнула з розумінням. Майстер Мейсон був керівником відділення алхімії, попри те, що не викладав жодної алхімічної дисципліни. Він славився своєю жорсткістю і навіть ворожнечею з деякими учнями, у той час як від інших майже нічого не вимагав.

— Я можу подивитися його розклад, аби ви знали, де шукати, — сказала Ірене. — Бо він може й не прийти сюди на цій перерві.

Майстер Елітіс підняв на неї здивований погляд — вона дуже рідко прагнула комусь чимось допомогти, особливо учням. Ірене проігнорувала його реакцію.

В очах дівчини з’явилася вдячність, і вона радісно кивнула. Ірене підійшла до розкладу занять і стала його розглядати. Немов ненароком, промовила:

— А ви…

Дівчина не зрозуміла, і з запитальним виглядом ступила крок уперед. Майстер Елітіс підняв голову і байдуже відповів замість неї:

— Лебенійка.

Після чого продовжив переглядати пірамідки з сувоїв. Йому ніяк не вдавалося знайти потрібного, і в його рухах вже відчувалося роздратування.

— А,