Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Прямуючи до широкого столу у віддаленій частині крипти, вони минули скляну вітрину, скільки мога заповнену всілякою зброєю: пістолями, ножами, кинджалами, арбалетами. Але дивна річ — уся ця зброя мала трохи не такий вигляд, як та, яку доводилось бачити Оскару. Вона вочевидь була вдосконалена й виглядала страхітливо.

— Навіщо вам стільки зброї? — запитав він. — Ви збираєтеся воювати?

Гумбольдт поглянув йому прямо в очі.

— Знання далеко не завжди дається легко, — відповів він. — Навколо нас ще чимало людей, чиї голови забиті марновірствами, а самі вони вважають сучасну науку чортівнею. Крім того, у мене є заздрісники й конкуренти, і більшість із них не гребують злочинними методами. Життя такого дослідника, як я, повне небезпек, і доводиться завжди бути готовим постояти за себе.

З цими словами Гумбольдт зняв із вітрини арбалет.

— Узяти хоча б оцю штуковину. У неї є барабан, у який одночасно заряджається два десятки стріл. Стріляє вона за допомогою стиснутого газу, а рани, яких завдає така стріла, смертельні у ста випадках зі ста.

Звичними рухами він перевірив, чи вільно рухається механізм арбалета, заглянув у приціл і поставив його на місце.

— Я ніколи не застосовую зброю перший, — провадив учений далі, — але іноді без цього неможливо обійтися.

— А що тут? — Оскар показав на сіру скриньку, у верхній частині якої виднівся розтруб, як у грамофона.

— О, це один із моїх останніх винаходів, — із гордістю відгукнувся Гумбольдт. — Я назвав його лінгафоном. Цей прилад допоможе вирішити проблеми з мовою, що постійно виникають у віддалених куточках Землі. Він ще не доведений до цілковитої досконалості, але я маю намір його як слід випробувати перед початком нашої експедиції. А тепер іди за мною.

Гумбольдт провів підлітка у дальній куток і торкнувся якоїсь кнопки. Спалахнула лампа, осяявши величезний стіл білим холодним світлом. Потім він підсунув Оскарові стільця і сам усівся поруч.

— Для початку я хочу познайомити тебе з нашим маршрутом.

Учений висунув шухляду столу, вийняв звідти карту і розгорнув її.

— Ця експедиція буде довгою і нелегкою, — він провів пальцем на карті довгу ламану лінію. — Ми перетнемо Атлантику й попрямуємо до Вогняної Землі. Доводилося тобі чути цю назву?

— Так, я прочитав чимало історій про пригоди мореплавців минулого. Це, здається, на крайньому півдні Південної Америки?

— Я бачу, ти розумієшся на географії. Іспанці називають її «Терра дель Фуеґо». Дика і майже не досліджена область.

— А звідки почнеться наша мандрівка?

— Звідси, — сказав учений і постукав пальцем по кружку, поруч з яким було написано «Берлін». — Наш корабель називається «Сахара», він належить пароплавній компанії «Космос» і стоїть у гавані Гамбурга. Вийшовши звідти, ми попрямуємо до французького Гавра, потім до Монтевідео й Буенос-Айреса — і далі уздовж узбережжя континенту до Вогняної Землі. Після цього ми пройдемо Маґеллановою протокою й піднімемося на північ до тієї широти, по якій проходить межа між Чилі й Перу. У дорозі до перуанського порту Кальяо ми зійдемо на берег у містечку Камана, розташованому в департаменті Арекіпа. Там ми наймемо мулів та рушимо суходолом ось до цієї точки…

Палець ученого застиг на карті біля позначки, поруч з якою було написано кілька слів і довге число.

— Каньйон Колка, — прочитав Оскар. — Три тисячі метрів.

— Правильно! Це найглибша ущелина на нашій планеті, — підтвердив Гумбольдт. — Якщо, звичайно, вірити колишнім вимірюванням. Каньйон Колка — це і є мета нашої експедиції.

— Перу… — повторив Оскар. — І що ви розраховуєте там знайти?

— Існує давня легенда, пов’язана з цим місцем, — сказав Гумбольдт, знову засовуючи руку в одну із шухляд свого столу. — Є й письмові джерела, в яких мовиться про так званих «заклиначів дощу». Нібито ці могутні чарівники зуміли подолати силу земного тяжіння й відчувають себе в небі, як птахи.

— Ви хочете сказати, що вони вміють літати? Але ж це якісь байки, правда?

— Легенда говорить, що, крім того, вони вміють закликати дощові хмари й отак рятують весь цей край від тривалих посух. «Заклиначів дощу» важко відшукати, бо звичайно вони живуть над хмарами. І лише посвячені можуть знайти шлях до їхнього міста, яке охороняють люті вартові. Ну, і як тобі така пригода?

— І ви в усе це вірите?

Гумбольдт відповів широкою посмішкою.

— Ти скептик, і мені це подобається. Ти з тих, хто не приймає все за чисту монету, а хоче скласти власну думку. Це чудово! Тепер про «заклиначів дощу». Хай буде тобі відомо, що багато легенд, коли не більшість із них, мають у собі раціональне зерно. І ми не можемо переконатися в їхній правдивості чи неправдивості, поки не побачимо все на власні очі.

Оскара ці аргументи аж ніяк не переконали.

— Це всього лише казка, яких сила силенна. Що ж тепер, перевіряти кожну нісенітницю, яка колись зайшла комусь до голови?

— Звичайно, ні. — На Гумбольдтовому обличчі з’явився лукавий вираз. — Але існує одна річ, на яку ти неодмінно мусиш поглянути. Зараз я тобі її покажу…

Він висунув одну з потайних шухлядок, але не встиг нічого звідти дістати, бо Оскар шпарко підхопився із стільця, помітивши рух біля стіни в дальній частині лабораторії. Там промайнула якась тінь, завбільшки як собака, але він міг би заприсягтися, що ця істота пересувається на двох ногах.

— Що то… он там?

Він напружено вдивлявся, але більше нічого не міг розгледіти. Зрештою Оскар став думати, що йому привиділось, та несподівано знову угледів ледве помітний рух — цього разу ліворуч. Потім почувся звук: неголосне цокання кігтів по кам’яних плитах підлоги. Дивна істота трималася в тіні лабораторних стелажів, щоб підібратися ближче. Безперечно, то був не собака. Але й не кіт