Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— Малий! Стій! Зупинися негайно! — почув хлопчисько позаду голос жінки, яка, видно, вискочила з крамниці на гавкіт. — Ох, та ловіть же його хто-небудь!

Інтар рвучко змінив напрямок. Він розвернувся до цуцика, дав тому стрибнути на себе ще раз і міцно схопив пухнате сіре тільце, перекинув його головою назад через плече. Песик пручався, бив і дряпав лапами, з переляку навіть не намагаючись кусатися, але хлопчик уже біг до пекарні й товстунки з голосним криком:

— Пані! Пані! Ось твій пес!

— Ох, це ж треба! — жінка підбігла, вихопила в Інтара з рук цуцика. — Маленький, золотий мій! Навіщо ж ти втік?

Цуцик дзявкнув і ображено скосив око на «ловця».

— Я йшов собі, а твій пес, пані, як кинеться, — хлопчик потяг носом. — Он він як мене подер… — на плечах у Інтара й справді з'явилося кілька червоних подряпин. — Боляче… — тихо й сумно додав хлопчисько.

— Бідолашний, — жінка сплеснула руками, — ти пробач мені, й Малому пробач, дурненький він, молодий… Ось, візьми! — вона тицьнула Інтару два найбільші струдлі й ватрушку зі свого кошика, та ще додала жменю мідяків. — Ти хоробрий хлопчик!

— Дякую, пані! — Інтар міцно притис до себе здобич і поквапився забратися звідти.

Тепер іти було набагато веселіше. Інтар зжував собачий струдель та ще й ватрушку. Решта в нього не влізла, й хлопчик сховав струдлі в ту саму сумку.

Мідяки він перелічив — аж шість, непогано для одного бою з собакою! — і додав до решток своїх заощаджень.

Тим часом смеркло. Ліхтарники довгими ціпками підсаджували в скляні клітини на високих стовпах тьмяні жовтогарячі вогники. У їхньому світлі вулиця здавалася вужчою і довшою. Зачинялися крамниці, на вулицях ставало більше люду. Кілька разів по бруку промчали вершники: юрба поквапливо розступалася, ледь здаля чувся цокіт підків. Адже й справді — затопчуть і не помітять.

Інтар проминав жінок, які теревенили, дітей, котрі грали в камінчики й мотузочку, чоловіків, що гомоніли й голосно сміялися, хлопців і дівчат, які трималися за руки… Він ішов та йшов, не знаючи, скільки ще йтиме, а обіцяного мосту все не було.

Нарешті хлопчик упевнився, що заблукав. Він наблизився був до побожної з вигляду бабусі, котра сиділа на лаві, з наміром запитати дорогу, але тільки-но почав: «Шановна, будь ласка….», як та брутально обірвала його:

— Забирайся геть, жебраче!

Інтар відсахнувся. Від образи мовчки стис кулаки й побіг уперед.

Коли знову сповільнив крок, рішуче підійшов до двох чоловіків, які курили люльки, та випалив на одному подиху:

— Шановні, як пройти до Старого мосту?

Вони пояснили дорогу й, здається, були добряче здивовані блиском очей та тремтячим голосом хлопчиська, який цілком чемно їм подякував.

Поки Інтар повертався назад і шукав правильний поворот, небо вже вкрилося зірками, значно похолоднішало. Інтар щулився, лаючи себе за те, що не здогадався прихопити куртку. Щоб зігрітися, пішов швидше.

Закінчилася Здобна вулиця, й хлопчик тепер ішов повз невеличкі милі й чисті будиночки з садками й огорожами з мережаних ґрат. Із садків пахло чимось теж смачним, але воно змушувало думати не про їжу, а про дерева й траву — зелену-зелену, високу-високу, таку, котрої Інтар ніколи не бачив. Згадалися байки матросів про землі, де ліси від краю до краю, і не буває зими, і не знати чого схотілося заревіти.

Хлопчик неабияк стомився, і знову пішов повільніше. Мучила спрага.

На вулиці вже нікого не було. У вікнах будинків горіло світло, звідти долинали голоси. В одному будинку, незважаючи на прохолоду, вечеряли на веранді. Інтар постояв, подивився трохи, як ріжуть м'ясо, як розливають щось із глечика…

Але тут хлопчиська помітив батько родини: його обличчя миттю зробилося лютим, і він швидким кроком рушив до огорожі, тому Інтар завважив за потрібне забратися звідтіля: зовсім не мав бажання бути вилаяним або отримати по шиї. І було б ще за що! Так ні, проженуть просто тому, що не хочуть, аби «волоцюга, вуличний голодранець» отут стирчав…

— Та хай вам грець усім! — невідомо кому голосно заявив Інтар. — Якщо у мене грошей нема, так думаєте, що я гірший за вас? А ось вам! — він показав затишним будиночкам найбільшу гидоту, яку тільки міг зобразити: вказівний палець, просунутий у складену «колодязем» іншу руку — й потупав геть.

Вулиця закінчувалася площею, від якої три інші вулиці розбігалися в три кінці. Дві були схожі на ту, з якої Інтар вийшов. Третя набагато коротша — вона проглядалася майже наскрізь і була досить пожвавленою. Інтар перепитав і з’ясував, що вона-то й веде до мосту.

На площі був колодязь, і хлопчик з насолодою напився. Настрій відразу покращав, його не зіпсували навіть три мідяки, які довелося віддати сторожеві за прохід через міст. Навпаки, Інтара ще потішило те, що от же — три, а не чотири, як думалося.

А на мосту народу було, напевно, вдесятеро більше, ніж на вулицях. Інтар зрозумів, чому так: із берега на берег перебиралися й кінні, й піші, й карети, й вози, і всі квапилися, кидали гроші сторожу й поспішали на міст, набагато вужчий за будь-яку вулицю: якщо вже їхав віз, людина збоку пройти не могла.

Хлопчик із натугою пробився крізь юрбу ближче до низької (навіть лише всього по груди) огорожі мосту й пішов, тримаючись її, — надто вже цікаво було подивитися на річку згори. Вода здавалася чорною та густою, разом із нею повільно пливли каламутно відображені кривуваті зірки й усіляке сміття на кшталт старого кошика без ручки, нерівно обламаної по краю дошки й держака від дерев'яної ложки. Тхнуло від річки майже так, як від помийного цебра на кухні в рідному трактирі Інтара, хіба що слабше.

На іншому кінці мосту теж сидів сторож.