Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

Чудово, чудово! Передайте мій привіт небожителям. Попросіть Ганну Гнатівну Меллер, щоб вона з ракетою «Кец-п’ять» надіслала місячний звіт. Меллер — лікар на Зірці. Надзвичайно симпатична жінка. Лікар, який має найменшу в світі практику. Але роботи у неї все-таки вистачає…

Вовче завивання сирени заглушило слова лікаря. Люк ракети відкрився. На землю спустився трап.

— Ну, вам пора. Всього найкращого! — сказав лікар, знову попередливо ховаючи руки за спину. — Пишіть!

Трап мав лише кілька приступок, але в мене сильно забилося серце, поки я піднявся на нього. Слідом за мною зійшла Тоня, за нею механік. Пілот уже давно сидів на своєму місці. Ми ввійшли у вузьку камеру, освітлену електричною лампою. Ледве розмістилися, стоячи, як у кабіні маленького ліфту. Двері безшумно зачинились, — «як віко домовини», — подумав я. Зв’язок із Землею був перерваний.

Зашипів апарат, відкачуючи зайве повітря. Над усі сподівання, дихати було легко, навіть трохи краще, ніж на вулицях міста Кец. Відкрилися другі — внутрішні двері. Я побачив ще вужчу камеру.

— Прошу вас, — сказав механік, пропускаючи вперед Тоню. Вона ввійшла, і двері за нею зачинились.

— Дезінфекційна камера, — пояснив механік. Знову дезінфекція! Добре, що на цей раз вона тривала недовго. Через п’ять хвилин, не більше, двері знов відкрились. Тоні вже не було. Механік запросив мене: — Будь ласка!

Двері зачинились. Я стояв у ящику, в якому ледве міг повернутися. Я почув дзижчання. По всьому тілу щось приємно залоскотало. Очевидно, крізь моє тіло проходили електрохвилі. Весь мій організм швидко прогрівався невидимим промінням. Мені стало жарко. Та от двері переді мною відкрились, і я побачив яскраво освітлену каюту. В м’якому кріслі сиділа Тоня.

— Сідайте, — сказала вона, показуючи на вільне місце біля себе. В каюті було всього чотири крісла. Два так і залишились вільними.

— Правда, дуже зручно? — спитала Тоня.

— Поки що зручно, — відповів я, оглядаючи каюту. Стіни оббиті шкірою. Шкіряні крісла, лампа з матовим абажуром над головою, і більше нічого.

— А де ж ящики?

— Які ящики? — здивувалась Тоня.

Я пояснив їй. Мені доводилось читати, що під час міжпланетних польотів пасажирів укладають в амортизаційні ящики з водою, щоб убезпечити тіло від струсів під час вибухів і усунути неприємне почуття під час прискорення польоту.

— Мені казали, що такі ящики залишились тільки на великих ракетах далекого плавання. Сучасні вибухові речовини дають можливість поступово і плавно збільшувати швидкість польоту невеликих ракет. Отже, амортизаційні ящики не потрібні.

Ввійшов механік і сказав:

— Все-таки пристебніться ременями до сидіння! — і пішов у рубку.

З тих же дверей вийшов зовсім молодий чоловік у формі льотчика. Це був капітан. Він потиснув нам руки і сказав:

— Ви летите вперше і тому, мабуть, хвилюєтесь. Можете бути цілком спокійні. Я літаю на Зірку і назад іноді по кілька разів на день. Зробив уже більше як чотири тисячі польотів, і жодної аварії. Це — найбезпечніший спосіб пересування. Сподіваюсь, що він не завдасть вам неприємностей. В кожному разі, на подорож від Землі до Зірки Кец ви витратите значно менше часу, ніж витратили на подорож від Ленінграда до міста Кец, — він подивився на хронометр. — До відльоту залишилось три хвилини. Отже, сидіть спокійно. Коли ми прибудемо на місце, я прийду до вас, — кивнувши головою, він пішов у капітанську рубку і зачинив за собою двері. |

«Будьте цілком спокійні!» Хотів би я знати, чи дуже був спокійний він сам, коли вперше вирушав у міжпланетну подорож? Поки що немає нічого надзвичайного, але ось зараз почнеться…

Я поглядав то на циферблат свого годинника, то на обличчя Тоні. Ну, звичайно, і вона трохи зблідла, коли стрілка підсунулась до дванадцятої. Але все ж вона посміхнулась, простягнула мені руку і сказала:

— Летимо, Леоніде? — вона не часто тішила мене, називаючи на ім’я.

— Летимо! — відповів я.

VII. Коротка подорож

Віконниці у вікнах нашої каюти були закриті, а тому я не бачив, що робиться зокола. Я чекав першого поштовху. Стрілки годинника зійшлися на дванадцятій, а ми все ще залишались нерухомими. Дивно. Очевидно, щось затримувало наш відліт.

— Мені здається, ми вже рухаємось, — сказала Тоня.

— Я нічого не відчуваю.

— Це, мабуть, тому, що ракета почала посуватися дуже поволі і плавко на своїх кулях-колесах.

Я відкинувся на спинку крісла, вірніше, мене легко відкинуло.

— Авжеж, ми їдемо! — вигукнула Тоня. — Відчуваєте, як спина притискається до спинки крісла?

— Так, тепер відчуваю.

Раптом розітнувся вибух. Гуркіт вибуху перейшов у виття. Ракета затремтіла. Тепер уже не було ніяких сумнівів: ми летіли, і, певно, вже піднялися над Землею. З кожною секундою ставало тепліше. Центр ваги почав чимраз більше переміщатися на спину. У мене було таке почуття, ніби я не сиджу в кріслі, а лежу на спині в ліжку, піднявши над собою зігнуті в колінах ноги. Очевидно, ракета набирала вертикального напряму. Вибухи припинились. Чути, як дзижчать і шиплять апарати-холодильники, вентилятори, очисники повітря, кисневі апарати. Через секунду знову гуркіт і завивання.

— Не можна сказати, щоб було дуже зручно, — сказала Тоня. — Ми схожі на жуків, перевернутих на спину.

— Та ще притиснутих зверху доброю цеглиною. Ви відчуваєте, як тисне на груди?

— Так. І руки стали ніби свинцеві, не підвести.

Коли вибухи припинялись, одразу ставало легше.

Незважаючи на всі ізоляційні прокладки та холодильники, було дуже жарко, — ми пролітали крізь атмосферу. Ракета нагрівалась від тертя.

Знову перепочинок. Вибухів немає. Я зітхнув вільніше. І раптом короткий вибух — і