Владислав Крапівін - Зброєносець Кашка

великі птиці серед ліан, Сплять моржі в будинках з синіх крижин. Сонце спать пішло за океан. Тільки ти не спиш… Не спиш один… Світять в морі. Світять вогники, Затихає хвиля сонна… Спи, поки не гаснуть маяки, Спи… І хай не здригнеться тиша.

… Стривожено просигналив тепловоз, і поїзд поповз уздовж платформи. Та вони таки доспівали до кінця. А потім скуйовдили Кашці чуба й кинулися за вагоном.

Поїзд пішов. А Кашка стояв на пероні, по якому з розгону пролітали сірі тіні хмар. І вітер кошлатив йому чуба. І сонце лоскотало куточки очей. А стрімкі ластівки мчали уздовж колій услід поїзду. Так, певно, чайки летять за пароплавами.

І хмари, і тіні, і вітер, і ластівки були мов продовження пісні.

Наступного дня Кашка вже не думав про гроші. Білокрилий іграшковий кораблик майже забувся. Тому що з’явилася інша радість: дальні поїзди і веселі добрі люди з хорошими піснями. Кашка йшов їх зустрічати і ніс їм лісовий подарунок.

Коли Кашка підходив до східців, дошки у бічній станції платформи розсунулися. Між ними з'явилася капловуха Льовина голова.

— Йди сюди, — зажадав Льова. — Ну, мерщій, скажу щось.

Кашка пішов. Боятися було нічого. Поганого він Льові, здається, не робив.

Льова притримав дошку, і Кашка ступив у напівтемряву, що пахла старим деревом.

У ту ж мить з рук у нього вибили кульки з ягодами. Потім його стукнули один раз по плечу, двічі по щоці і один раз по носі.

Після цього він почув Льовин голос:

— Ще раз прителіпаєшся з ягодами — макітру скрутимо! Добренький який, грошей йому не треба! Газуй звідси, мальок смугастий!

Дошки знову розсунулися, і Кашку стусаном випровадили на світло.

З носа капала кров. Краплі були круглі й червоні, як ягоди. Кашка не боявся крові, але вона капала на сорочку, і довелося довго сидіти біля палісадника з задертою головою. Кашка сидів і думав.

Думав, як бути. Він знав, що нудьгуватиме тепер, якщо не зустрічатиме й не проводжатиме поїзди. А з'являтися на станції не наважиться, бо Льова б'ється. Ну що він цьому Льові заподіяв?

Життя знову ставало погане і сумне. Тільки трошечки радував Кашку спогад про вчорашню пісню.

Кров угамувалася.

Кашка побрів за селище. У лісовому озерці він виправ сорочку й висушив на вітрі.

Між іншим, за весь час він так жодного разу й не заплакав.

Додому Кашка повернувся надвечір.

Ще здалеку він побачив бабу Лізу. Вона стояла біля хвіртки сувора, пряма й нерухома. Настрій у Кашки зіпсувався остаточно. Але винним себе ні в чому не відчував і тому не злякався суворого бабусиного вигляду. Тільки похилив голову й хотів бочком проскочити у хвіртку. Пальці баби Лізи ухопили його за вухо.

Це були міцні пальці. Як дерев'яні обценьки. Вони так защемили вухо, що Кашка пискнув, мов мишеня.

— З'явився, — сухо сказала баба Ліза. — От і добре. Ось зараз і побалакаємо.

За вухо вона ввела розгубленого Кашку на подвір'я, зупинилася біля ганку й обернула до себе.

— Де був?

Кашка зіщулювався і кліпав очима. Не знав, що сказати. Вилетіли з голови всі слова і десь загубилися.

— Де був? — верескнула баба Ліза й раптом ляснула його долонею по щоці.

Це було не боляче. А образитися чи здивуватися Кашка просто не встиг. Тільки замружився і хитнув головою.

— Не готує тобі бабця, так? — вигукнула баба Ліза, й обличчя її негарно морщилося. — Гроші тобі, окаянному, знадобилися?! На вокзалі ягоди продаєш?! Бабу ганьбити надумав!

— Я не продавав, — пошепки промовив Кашка. — Я не продавав… — Він дуже хотів усе пояснити, але слів не знаходив.

— Ще й брешеш! — Баба Ліза ахнула й випросталася. — Ти ще й брехати умієш, негіднику! Думаєш, люди не бачили?! Де гроші?

— Нема…

— Показуй кишені!

Кишень у Кашки не було. Іноді він для солідності засовував долоні у прорізи бокових застібок на штанах, але ж гроші туди не засунеш.

— Так, ясно, — сумно сказала баба Ліза. — Усі, значить, на морозиво перевів. Гаразд…

Вона раптом зовсім заспокоїлася. Певно, прийняла рішення.

— Я твого батька вчила по-своєму, людиною зробила. Тебе також виховаю. Стій тут!

Вона зникла в будинку, а Кашка стояв. Міг би втекти, але стояв. «Що вона хоче зробити?» — подумав він. Подумав без страху, а з якоюсь їдкою гіркотою.

— Не торгував я! — голосно сказав він, і тут замість слів набігли сльози.

Кашка схлипнув.

Баба Ліза вийшла з величезним старим замком, який до цього валявся в коморі. Його ключем Кашка іноді розколював кісточки від компоту.

— Ти у мене насидишся в темряві! — пообіцяла баба Ліза. — Ти мені про все розповіси, коли з мишами переночуєш.

Кашка по-справжньому заплакав. Він ніколи в житті не боявся ні темряви, ні мишей і плакав не від страху, а від образи й безпорадності.

На мить щось змінилося в твердому бабусиному обличчі. Але Кашка її обличчя не бачив. Тільки голос її почув:

— Марш у сарай!

Вона підштовхнула Кашку з ґанку. Він закусив губу і, стримуючи схлипування, побрів до сарайчика, де лежали дрова й всілякі непотрібні речі. «Помру я, — тужливо думав Кашка. — Захворію і помру… Вона навіть слухати не хоче… Втечу куди-небудь. У далекі міста…» Але не тікав, а приречено йшов уперед. Баба Ліза йшла слідом.

Та