Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

книги. Тисячі книг, які вдалося прочитати, проковтнути, переглянути. Більшу частину грошей, що надсилав йому батько, Станіслав витрачав на книги, які купував у книжкових крамницях. Якщо потрібних книжок не було у Відні, він замовляв їх у Берліні, Парижі, Мадриді. При цьому вивчив майже всі основні європейські мови: німецьку, іспанську, французьку, італійську та англійську. Всі книги він відсилав до палацу батька. Читаючи видання з мистецтва та культури, хлопець захопився міфами Стародавньої Греції. Настільки, що почав збирати античні монети і картини. Батько, хоч і бурчав на сина, що сила-силенна грошей іде на його придбання, в душі був задоволений.

Потоцький-молодший охоче повертався на канікули до рідного дому, від якого віяло теплом і затишком.

Станіслав і Кароль спустилися в яр, перебралися по мосту через невелику річку і, не доїжджаючи до селища Сушно, за крутим поворотом побачили великий будинок.

— Чий це маєток? — поцікавився Потоцький.

— Графа Коморовського.

— Батько розповідав мені про нього. По-моєму, він генерал-ад’ютант. Нумо заїдьмо в гості, познайомимося.

Через арку вони в’їхали у великий двір, далі по алеї минули величезну клумбу й опинилися біля головного входу. Будинок, хоча і не такий великий, як палац Потоцьких, усе ж виглядав досить солідно.

Несподівано з дверей із гучним сміхом вибігли, точніше, випурхнули дві миловидні дівчини. Старша глянула на Станіслава, витримала його погляд і весело помчала далі. На мить юнак просто остовпів від її погляду. У дверях гостей зустрів слуга.

— Як накажете доповісти? — запитав він у юнаків.

— Граф Станіслав Потоцький і маршалок Кароль Сераковський.

Слуга пішов, і буквально через кілька хвилин до гостей вийшов усміхнений граф Коморовський.

— Добрий день, панове! — зі щирою радістю господар простягнув руку для привітання.

У великій залі, куди провів їх граф Якуб, у каміні яскраво палав вогонь. І хоча на вулиці було вже досить тепло, в палаці ще відчувалася прохолода.

Господар посадив гостей у крісла біля каміна. Відчуття тепла і домашнього затишку сприяло спокійній, невимушеній бесіді.

— Графиня зараз спуститься до нас, — повідомив граф.

Якубу Коморовському було близько сорока п’яти років, він був одружений на Антоніні Бриджитті Павловській, у них були дві дочки — Христина Гертруда і Кордуля. Хазяїн маєтку володів кількома селами неподалік від Львова і мав звання генерал-ад’ютанта.

Він вважався людиною дотепною, трохи метушливою, був чудовим сім’янином, із дівчатками поводився, скоріше, як зі статс-дамами, ніж із дочками. Гертруда і Кордуля прийняли його гру і ставилися до батька з великою повагою.

Як людина безсумнівно багато обдарована, Якуб був злегка ледачий і, не дуже розбираючись в економіці, ведення господарства повністю довірив своєму керуючому. Річний дохід Коморовського становив тридцять тисяч злотих на рік. Цих грошей вистачало на утримання сім’ї, прислуги, підтримання будинку і господарства, але для розвитку справи очевидно було замало. Потрібно відзначити, що якби граф більше займався господарськими справами і паперами, дохід був би втричі вищим. Але до життя він ставився швидше як до гри в якості стороннього спостерігача, до того ж невиправного романтика.

Тут двері відчинилися, і назустріч гостям, посміхаючись і простягнувши обидві руки для привітання, вийшла графиня, господиня палацу.

— Ви знаєте, ми тут, у глибинці, майже лісові жителі, тому в нас усе просто і без зайвих церемоній. Ви нічого не маєте проти? — запитала жінка у молодого чоловіка.

Граф Станіслав вклонився.

Пані Бриджитта, брюнетка середнього зросту, ще досить струнка і не позбавлена жіночої привабливості, була одягнена в темно-зелену сукню до підлоги. Вона сіла в невисоке крісло. Зав’язалася легка, невимушена розмова.

У залі, де вони сиділи, було шість вікон, три з яких виходили на річку і ліс за палацом, із трьох інших було видно алею. В оздобленні будинку помітно відчувалася жіноча рука.

— Ви пообідаєте з нами? — запитала господиня.

— Залюбки, — відповів молодий граф.

У цей момент до зали забігли вже знайомі дві дівчини з невеликими букетами весняних квітів у руках. Одній із них було років сімнадцять, іншій — чотирнадцять.

— Дозвольте представити: мої доньки — Гертруда і Кордуля, — усміхнувся граф Коморовський.

Після того як Станіслава Потоцького представили сестрам, обидві подали руки для привітання і всілися в кутку зали, розбираючи квіти.

Станіслав уважно подивився на старшу, Гертруду. Темна сукня підкреслювала її гарну фігурку, а легкий рум’янець на щоках свідчив про сором’язливість дівчини. Вона просто світилася життєрадісністю, весняною свіжістю, невловимою привабливістю. Молодша сестра була в тому віці, коли говорять, що з бутона ось-ось розпуститься чарівна квітка.

У залу ввійшов слуга і доповів:

— Їсти подано.

Усі неспішно перейшли до їдальні.

Станіслава посадили між сестрами. Він доглядав за дівчатами, підливаючи їм у келихи мадеру.

Після супу подали смаженого гусака із хрусткою скоринкою, шато-лафіт, десерт і фрукти.

Наприкінці, в очікуванні кави, всі знову перейшли до зали.

Станіслав і Гертруда відразу розговорилися — все сталося якось само собою. Здавалося, що вони знають одне одного вже багато років. Теплий прийом, влаштований Потоцькому, сприяв їхньому приємному спілкуванню. Тільки в молодості можливо таке: ВОНА вражає його своєю грацією, якимись особливими жіночими чарами, даними їй від природи, ВІН же намагається звільнитися від хлоп’ячої скутості, показати витонченість своєї дотепності. Без зайвих слів молоді люди вгадують думки і почуття одне одного. Це було кохання з першого погляду.

Приїхавши додому, Станіслав замкнувся у себе в кімнаті. Він був помітно збуджений. Щось перевернулося в ньому, він зрозумів, що вступив у новий етап життя, ще невідомий йому, солодкий і приємний.

Коли покликали до вечері, юнак відмовився. Йому необхідно було побути на самоті, покопирсатися у найпотаємніших куточках своєї душі, посмакувати миттєвості, які подарувала йому сьогодні доля. Справді, як можна проміняти такі миті на набивання шлунку? Він то сидів у кріслі з безглуздою усмішкою, то раптом схоплювався і бігав по кімнаті, щось насвистуючи.

Раптом юнака осяяло: він підбіг до письмового