Дмитро Михайлович Кешеля - Колиска сонця

Середнього зросту, струнка, йшла безпорадна довгим коридором, весь час поправляючи на голові барвисту хустину, розмальовану екзотичними птахами, і в кожному кроці чулося, відлунювало болем: «Вам легко сказати, а мені?!»

В кабінеті голова колгоспу навіть не глянув на моє журналістське посвідчення. Зниділо сидів за столом, машинально відповідав на запитання, але думками був, очевидно, біля дівчини. Зрештою, не втерпів, різко піднявся і почав нервово ходити з одного кінця кабінету в інший.

— Може, порадите чи підкажете, як же бути? Ви, журналісти, розумієтесь на людських душах, і в таких питаннях повинні тямити, — тепер він уже шукав ради в мене і слово за словом почав розповідь.

Те, що людина, котра дала назву селу Підіпригори, була в душі поетом, чи принаймні непересічним художником, не викликає ані найменшого сумніву. Гори тут, здасться, шалено неслися з півночі велетенською габою, піднялися гребенями до самих небес і завмерли, вчасно підперті хатинами, які шнурочком оперезали підніжжя вершин. А через десяток кроків, попід вулицею, підстрибуючи весело на кам’яних перепадах, біг безтурботний гірський потік, за яким поважно, як шанована у селі газдиня, прошкувала аж до голубих овидів сита рівнина з тучними хлібами, молодою картоплею, міцними соняхами і кукурудзою.

Сотні літ підпирають хати своїми затверділими плечами тяжкі гори, а в долині чомусь ніхто не бажає селитися. Скільки б комісій не приїжджало за останні роки сюди, як би не вмовляли підопригорянців переселитись від підніжжя — мовляв, сейсмічна зона, взимку, дощової осені і весни, у будь-яку хвилину чекайте на свої голови зсувів, — сельчан це близько до серця не доймало.

Одна тільки хата Петрулячки з півстоліття тому якось непомітно відірвалася від гурту, вибігла за село і зупинилась між горами і долиною. Мовляв: «Я собі хата скраю — нічого не знаю». Залишившись по війні без годувальника, тут тихо, мирно жила з дочкою і сином Гафія Петрулячка. Наколи старший Петро зіп’явся твердо на ноги, знайшов собі пару і, наперекір своїй родині, звів таку світлицю у центрі села, біля підніжжя найвищої вершини, що всі інші оселі підопригорянців виділися поруч неї бідними родичами. Хата Петра, здавалося, тримала на своїх раменах тягар гір і за батьківську хату, яка зрадила селу… Хоча Петро і кликав матір до себе, вона ж і надалі зоставалась із дочкою Марією на своєму обійсті. Була Петрулячка зростом невеличка, спокійна, добра серцем, ні з ким не водила сварок… Жила собі на краю села, ніби скраєчку життя… Так же непомітно і відійшла, не полишивши у серцях сельчан ні злих, ні вельми печальних згадок. Для Марії втрата була найтяжчою. Хоча останніми роками мати хворіла і додавала дочці чимало клопотів, все ж у хаті була жива душа, яка терпеливо чекала з роботи, леліяла сподівання про тебе, ждала помочі, і в цьому існував сенс всього Маріїного життя. Як тільки похоронили матір, над дівчиною зімкнулась хвиля такої самотності і байдужості, що, здавалося, її ніколи не освітить жоден живий голос, не сколихне найтепліший погляд на землі. Тричі у день дівчину вела дорога на ферму, так само без усяких думок і сподівань на краще приводила додому.

Розповідь голови враз перервав глухий гуркіт за вікном — будівля вся здригнулася.

— Це сніг з даху стрибає, — мовив заспокійливо. — Чомусь недолюблюю перші сніги — вони скороспілі. Навалять-навалять, а за день-другий і достигли — вже топляться, болота плодять. Не те що сніги новорічні — як вистеляться, глибокі, парадні, диви, аби в березні дозріли…

І тут же, спохватившись, продовжив:

— Отак. Жила б собі дівчина, знайшла якусь порядну людину до пари… І треба було статися…

…Надвечір’я неквапливо переносило за гори пишне майське сонце. З вершин на село, а далі в долину, так само, не поспішаючи, наче втома дня, лягала величезна тінь. Марія перекопувала виноградник — кілька соток його посадив ще батько на кам’янистому узгірку одразу за хлівом — і дуже поспішала. Мала вихідний і думала впорати плантацію, бо через кілька день маленькі, ніжні кетяги зацвітуть, і тоді чекай ще тиждень, аби квіту не збити. А за той час земля від спеки так задубіє, що й вовк не вгризе. Отож, всю надію і покладала на сьогодні. За тиждень в обійсті стільки роботи наросло, що ледве пообід відірвалась від неї. І як не спіхувала тепер, видно, половина виноградника так і залишиться необробленою.

Сонце, востаннє зблиснувши краєчком чола, покірно опустилось між скам’янілі хвилі гір, і одразу запахло терпкою вільгістю близької ночі. З далеких полів, із зеленого царства молодих майських трав і квітів поверталися навантажені трудяги-бджоли і, перш аніж сховатись у вулик, набридливо дзижчали над головою Марії про свої митарства по білому світу, що Марію неабияк злило. Одна необачна комаха заплуталась у волоссі, затріпотіла над вухом, і дівчину пойняла така лють, що разом із бджолою ледь пасмо волосся не вирвала з голови. Потім безсило зіперлась на мотику і незмигно втупила погляд у долину, яку ніжно огортали на ніч легенькі хвилі сизого туману.

— Кого виглядаєш, Маріє?

Оглянулась. На пішнику, що вів із лісу попри виноградник, з кошаркою грибів стояв Командировочний. Прізвисько Микола Сірко — колгоспний шофер — нажив собі через те, що його, затяжного холостяка, при потребі весь час відряджували в далекі рейси. За цієї обставини, слово «командировка» посіло панівне місце у Сірковому лексиконі. Приміром, «Коли я був у командировці в Прибалтиці, чую, прийшов капець Сомосі…», «Приїжджаю у командировку в Херсон: у Московській області — засуха…», «Сестра Ганна народила двійню, коли я був у командировці в Молдавії». Коротше, новини у світі, країні, рідному селі систематизувались у Сірковій пам’яті, як авансові звіти про відрядження у сейфі прискіпливого колгоспного бухгалтера Попадинця. І коли співбесідник заводив мову з Миколою про події минулих днів, неодмінно мав змогу дізнатися, у якім пункті країни Сірко знаходився саме в цей час у відрядженні.

Марія не вельми ласкавим поглядом зміряла Командировочного і відповіла різкувато:

— Май спокій, не тебе!