Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

— Хіба це діва Шамхат? — скривився старший. — Хтось із вас, отці міста, впізнає Шамхат?

— Ні, — загомоніли старійшини, — ми не знаємо цієї жінки. Ми не впізнаємо її.

— Однак, я упізнав її, — тихо мовив писар. — Я знайшов діву Шамхат у її домі, занурену в горе, серед сліз і пилу скорботи.

— Як ти впізнав її, писарю?

— По її голосу і серцю. Шар намулу вкриває поле після повені, але під ним віднайдеш свіжу зелень.

— Ми забули, як виглядає найвродливіша жінка Урука. То ти, дійсно, Шамхат?

— Так.

— І ти не відцуралася від своєї нам?

— Ні.

— Не розпродала золото, срібло, лляну одежу? Не викинула пахощі й сурму?

— Ні.

— Чому ж ми не бачимо їх на тобі, Шамхат?

Жінка ще нижче похилила голову.

— Добре, тоді скажи нам, діво Шамхат, ким був тобі той, по кому ти носиш жалобу?

— Братом моїм, сином моїм, пане.

— Але не чоловіком?

— Якби він був моїм чоловіком, я би пішла з ним у царство Нерґаля і Ґашінґаль!

— Але ж він не по крові твій брат і син?

— Кров у нас обох червона.

Старійшина засміявся:

— Кров у нас всіх червона. Це не відповідь, Шамхат. Та й Енкіду зліпила богиня Нінхурсаґ із глини над прірвою. І був він чужинцем: із гір спустився, у степу бігав разом з онаграми, хлептав воду з газелями і левами. Слухай, що ми тобі скажемо, діво Шамхат! Ти — донька Урука і знаєш добре твоє жіноче діло, яке благословила Інанна. І становище твоє непевне, відколи енсі Більґамес покинув свою отару. Хто знає, можливо, він йде вже далекою дорогою. Нема кому бити в барабани, ніхто не забирає наречених у чоловіків, і синів у матерів. Урук осиротів. Комусь треба його годувати. Ти зрозуміла, Шамхат?

— Так, пане.

— І то ти зробиш?

— Змию пил скорботи зі свого тіла, вдягнуся в одежу з льону, прикрашу себе золотом і сріблом, підведу очі сурмою, й годуватиму Урук, нехай процвітає наше місто.

— Ти зрозуміла, Шамхат, але не все. Сьогодні ж ти принесеш жертву Інанні в її храмі, й підеш у Дім для гостей, де тебе чекатиме пан із Ніппура[48], великий чоловік, який побажав стрітися із тобою. Ти питимеш вино і їстимеш м’ясо. Але пам’ятай, що той великий пан не так прагне пізнати твоє тіло, як твою душу.

Шамхат мовчала, тільки ворухнула бровою, і це помітили.

— Шамхат! — гнівно вигукнув старший серед старійшин. — Що ти собі думаєш? За кого ти себе вважаєш? Де твоя скромність, Шамхат?

Жінка злякано озирнулась на писаря. Той теж виглядав розгубленим, і, звісно, не збирався її захищати. Він був надто малим серед великих людей Урука.

— Я зроблю все, що від мене вимагають, — мовила вона. — Але розум мій куций і вбогий, а тіло змарніло. Та й я не жриця, і навіть не храмова блудниця. І плачу податки до міської казни.

З того, як ледь чутно зітхнув писар, вона зрозуміла, що відповіла вдало. Саме такої відповіді від неї чекали.

— Гаразд, дочко, ми пробачимо те, що ти забула про пристойність у своєму горі. Ми вважаємо, що до слів пана з Ніппура слід прислухатись. Можливо, він має лихі наміри щодо Урука. Боги слухатимуть вашу розмову, і ти повинна підготуватись до неї належним чином.

— Про що ж він, той пан з Ніппура, хоче від мене дізнатись? — тихо мовила Шамхат, і очі в неї наповнились слізьми. Хоч то були не справжні сльози, а жіночі хитрощі. Коли її заганяли в глухий кут і життю її щось загрожувало, вона саме так і поводилась. Бо так чинила і сама Гашанна, володарка над життям і смертю.

— Він сказав: «Приведіть до мене діву Шамхат, яка знає таємниці життя і смерті».

— Це лише поетичний образ! — обурено вигукнула Шамхат.

— Можливо, й так, а, можливо, й ні. Боги слухатимуть вашу розмову, і покарають і тебе, і його, якщо почують щось таке, що їм не сподобається. Зрозуміла?

— Так.

— Ти не знаєш грамоти, ти не жриця, і говоритимеш те, що спаде тобі на думку.

— Так, пане.

— Ти отримаєш від пана з Ніппура подарунки й не плататимеш за це нічого до міської скарбниці. Ми подаруємо тобі нову служницю замість тієї, з більмом на оці. Ми не покараємо тебе за незумисне вбивство, бо ти послала дівчину на край даху, не знаючи, що людина з одним