Анджей Пилипюк - 2586 кроків

-- Я чула про Вас, -- вона побіліла наче стіна. – Мене звати Ванья, Ванья Лунден.

Павел теж відрекомендувався. Повернувся двірник. Він приніс одяг Ваньї на вилах. Кинув його на підлогу, а сам відійшов на безпечну відстань і почав дезінфікувати горло анісівкою. Гансен допоміг дівчинці одягнутися.

-- Ми йдемо туди? – запитала вона.

-- Так, але не переживай. Я перевірю що з тобою. Може нічого такого.

Двірник приніс, знову на вилах, її валізу. Коли вони виходили, на подвір’ї директорка саме поливала гасом викинені через вікно ліжко і постіль.

-- Не забудьте помити кип’ятком стіни і підлогу, -- порадив їй люб'язно Гансен. – І, звичайно ж, доведеться спалити цю комірчину, -- в нього злісно блиснули очі.

Він не мав сумнівів, що його послухають. Вони пішли. Відразу за воротами лікар раптово зупинився.

-- Ми не можемо вести її на очах в цілого міста, -- сказав він. – Якщо це не проказа, то й так її гнобитимуть за сам факт, що вона з’явилася в нашому товаристві.

-- Давай візьмемо сани, -- запропонував Скужевський.

-- Еге ж. Я вже бачу, як мене тут хтось підвозить. Хіба що гробар катафалком. Ми зробимо по іншому. Ви йдіть до лікарні. А я піду обхідним шляхом. Тебе тут ще ніхто не знає.

Павел ледь помітно посміхнувся. Вони вирушили удвох.

-- Ви відпустите мене? – запитала вона по-німецьки.

Його наче хтось обухом вдарив по голові.

-- Вибач, -- сказала вона, -- Може зі мною все гаразд. Зрештою доктор десь там йде, а без грошей до села мені не дістатися.

Він кивнув головою.

-- Я знаю, що Ви б послухали мене, -- в її голосі чулася несподівана впевненість. -- Давайте порахуємо кроки. Кажуть, що їх буде дві тисячі п'ятсот вісімдесят три.

-- Вісімдесят шість, -- поправив він. – До того ж ми вже пройшли частину шляху.

-- Давайте рахувати.

Вони йшли мовчки. Рахували. Ванья була страшно блідою і здавалося, що в неї підгиналися коліна. Вона йшла повільно, але не дивлячись на це, лікарня невблаганно наближалася. Далеко позаду плівся Гансен. Він теж рахував.

-- Сходиться, -- прошепотіла вона, коли вони зупинилися біля воріт.

-- Це неможливо, -- сказав він задумливо. -- До пансіону значно дальше ніж до Бригген. В нас вийшло те саме, але ж в мене довші ноги і я роблю більші кроки.

-- Може це підказка, -- посміхнулася вона. – Ось як виглядає пекло, -- дівчина доторкнулася до воріт.

Раптово її обличчя спотворив жах. На очах виступили сльози. Скужевський легенько підштовхнув їх, відкриваючи одну стулку. Вони зайшли на подвір’я. Загорнена в сіре полотно фігура в кутку ще не встигла вкритися інеєм. Освальд, вішальник… За мить їх наздогнав Гансен. Вони увійшли до будинку через двері з другого боку подвір’я. Тут знаходилася аудиторія, кілька кімнат для персоналу і ще одна лабораторія.

-- Почекайте хвилинку, -- сказав Гансен і вибіг, залишивши їх в кабінеті.

Павел поглянув у вікно. Доктор добіг до дверей церкви при лікарні і, впавши на коліна, почав молитися. Ванья зняла кожушок, він допоміг повісити його на вішак. Сам теж зняв плащ. Повернувся Армауер.

-- Роздягайся, -- наказав він, вказавши на ширму.

За мить вона стояла перед ними в самій білизні і шкарпетках. Дівчина почервоніла і опустила очі.

-- Де? – запитав Гансен.

Вона повернулася, показуючи спину. Спина була вкрита дивними пухирями з ексудатом. Він взяв в руку шпильку і обережно проколов біля одного з них. Дівчина зойкнула.

-- Ще хвилинку, дівчинко, -- попросив він.

Він вколов її ще кілька разів. Кожного разу вона підскакувала. Гансен вийняв з шафки скальпель і, прогрівши його над полум’ям спиртівки, вирізав їй кусочок шкіри. Павел, якого ознайомили з методом приготування розчину, розчинив каплю чорнила у воді.

-- Можеш одягатися, -- сказав Гансен.

Він препарував фрагмент шкіри і поклав його під об’єктив мікроскопа. Дивився довго і уважно. Тим часом його колега підготував наступний. Вони змінили препарат і уважно вдивлялися в блакитну тканину. Вона була чистою, жодних слідів схожих на плашки бацил.

-- Ти здорова, -- сказав Армауер. – Такі язви дійсно дуже схожі на проказу, але з’являються при харчуванні хлібом з брудної муки. Якщо вона містить багато спориння, від неї може ось так зіпсуватися шкіра.

-- В мене це вискочило недавно, -- промовила дівчина. – Десь протягом минулого тижня.

-- Коли ти повернешся в своє село, через кілька тижнів вони зникнуть.

Вона посміхнулася.

-- Чудово, -- прошепотіла, а потім очі розійшлися їй так, що кожним дивилася в інший бік, і осунулася на землю.

Павел підтримав її з одного боку, Гансен – з другого. Вони поклали її на кушетку. Відразу ж дали їй понюхати нашатирю. Дівчина пчихнула і відкрила очі.

-- Я здорова? – перепитала.

-- Так.

-- Дякувати Богу. Але як мені тепер дістатися додому? – занепокоїлася вона.

-- Де ти живеш?

-- В Дале.

Гансен вийняв з кишені гаманець і відрахував кілька банкнот.

-- Павел. Посади її на сани, заплатиш заздалегідь.

-- Гаразд.

-- Я напишу листа її батькам, бо ця скажена баба обов’язково підніме на ноги всю околицю, -- зітхнув він. – Я не здивуюся, якщо ця бідна дівчина буде змушена продовжувати науку в Осло.

Він попрощався з потенційною пацієнткою; Скужевський і Ванья вийшли.

--Два