Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

— А, так, — сухо відповів Федот.

— Він ще тоді помітив нас, на коня скочив, пам’ятаю, коняка був брунатний, мов та глина… І як нас пожене!

— Ну, діло молоде, дурне.

— Ми залетіли в кущі, кудлаті, густі. Ти зовсім маленький був, мало не плакав. Я тебе притиснув до себе й кажу: «Тебе ображати не дам, братику!».

— Та пам’ятаю, ще ж пам’ять не відбило!

— Грізно ти мовиш, Федоте.

— Як уже є. Просто малий був, тіні власної боявся.

— Знаєш, я ж тоді наляканий був не менш за тебе… Бачиш, як це, коли тебе жах з’їдає до коріння? Рухатися не можеш, так тяжко, неначе зворушися — та й помреш…

— Дивні ти розмови ведеш, Петре.

— Можливо, і дивні. Але що з нами сталося?

— Що, що? Подуріли всі в цьому світі, соромно на цих людисьок дивитись.

— Це ти дарма, Федьку. Я от тобі скажу, не можна мислити в подвійний спосіб при цій владі. Я давно зрозумів, що вижити можемо, лише як будемо з ними.

— Ти себе обманюєш, Петрику.

— Як? Себе обманюю? Ні, це ти за впертістю своєю не помічаєш, як усе змінилося. Навіть із минулого року все інакше стало.

— Що саме?

— То, що влада радянська змінилася. Пожорсткішала, і далі гірше буде, запам’ятай мої слова!

— То й що? У колгосп я ані ногою. Себе й родину образити не дам. А там диви, урожай буде добрий, не пропадемо.

— Ти не читаєш газет, Федьку. Насувається велика біда, Сталін так побажав.

— І що там пишуть? Вершники судного дня вже скачуть?

— Розкуркулювати багацько будуть, усіх поспіль. Нині на зборах так і казали, зачитували, як у Партії вирішили знищити «кулаків» як клас.

— А нехай спробують! Народ у нас норовливий, задурно не дасться.

— Ні, Федьку. Ти не чуєш, як на бідняцьких комітетах вони кажуть, що так, мовляв, і треба тим одноосібникам, нехай у них усе забирають.

— Я давно хотів тебе спитати, Петрику. Якого біса ти ходиш на ті збори? Навіщо воно тобі?

— Та такого, макітра твоя велика. За цим — майбутнє. Мине кілька років, і партія все змінить, треба триматися за них, підмахувати, бути в їхньому колі. Так тільки й можна вижити.

— Ех, не по тій стежці ти пішов, не по тій…

— Час покаже, брате, хто по якій пішов.

Петро багатозначно промовив це й закутався; мороз ударив неслабий, сніг хрумкав під копитами Жвавого. Степ, укритий сніжною ковдрою, блищав у блакитному сяйві лютневого місяця. Вони їхали в бік райцентру. Федот нукав коня, поки попереду не з’явились маленькі крапочки міських вогнів, які відблискували червоно-жовтими, шафрановими відтінками на смолистому тлі. Він розбудив Петра, і санки легко покотилися з пагорба.

У прийомному покої лікарні їх зустріла дебела стара медсестра, яка поклала листа на стіл, занурила папірець у жовтаве світло лампи, а тоді довго вивчала кручене писання голови.

— Олександр Семенович буде завтра, нині пізно вже.

— Матусь, нам конче треба. Доня моя горить, щоб не померла, — попросив Федот.

— Я розумію, але що я можу вдіяти? — упиралась медсестра.

— Матусю, ну допоможи нам, віддячу, у боргу не залишусь! — благав Шевченко.

Більш за все медсестрі кортіло випхати двох селюків у широких кожухах, але вони тупотіли й тупотіли на місці. Грудки снігу з їхнього взуття вже підтопилися й утворили калюжу. Час ішов. Федот слізно благав, обіцяв привезти м’яса та сала. Медсестра нерішуче пхекала, роздивлялася зайд, та згодом махнула рукою, написала на зворотньому боці листа адресу лікаря, до того ж розповіла, як дістатися.

Брати вийшли з лікарні, дісталися санок та поїхали нічним містечком. Сипнув сніг. Липкі клапті падали густим простирадлом, злітали десь згори ватними шматками і падали, падали на будівлі, дерева, двох мандрівників. Вони їхали темним провулком. Зрідка невисокий, похилений ліхтар із жевріючим бурштиновим оком освітлював нерівним колом укриту снігом площину. Самотній перехожий промайнув привидом між заметів і щез за поворотом. Чоловіки довго блукали, поки не виїхали на необхідний проспект. Ось і вказана адреса. Триповерховий цегляний будинок. Вузькі дерев’яні двері з майстерно вирізаними візерунками. Вони просунулись, опинившись усередині темного під’їзду, і, повільно роблячи крок за кроком, піднялися на другий поверх. Брати опинилися біля брунатних дверей. Дещо мутне світло лампочки падало на сходи й надавало золотистого блиску всьому, що потрапляло під його потік. Федот довго звірявся з папірцем, тихо ворушив губами, водив великими пальцями по рядках.

— Тут, як не помилився, — сказав він, а Петро кивнув підтверджуючи.

Федот постукав у двері — і лункий, мов набат, звук затопив триповерхове приміщення. Довго згасаючи, розкотистий звук метався то нагору, то вниз. Ніхто не відчиняв. Шевченко стукнув ще раз, деревинки завібрували й озвалися болісним гудінням. Цього разу за дверима зашурхотіли, замок клацнув, і на порозі постав заспаний чоловік у темно-бордовому халаті, вирячивши очі на непроханих гостей.

— Що сталося, ви до кого? — звернувся він до відвідувачів.

— Олександре Семеновичу, дорогенький! До тебе, рідненький. Рятуй нас, нещасних! — загримів Федот і простягнув листа від голови.