Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Після «пенькної» вечері в ресторанчику над потоком були хмільні, безтурботні та веселі. Таємничо шурхотіло листя під ногами. Улесливо жебоніла вода в гірській річечці під місяцем…

Вона повела мене до пам’ятника якогось німого українського маляра-примітивіста (забув уже його ім’я[7]), що жив тут із песиком. Розповідала про нього. Лемка чи бойка. Я тихо захоплювався нею: все знає, холера, і це звідкись вхопила. Без референтів.

У мене в портфелі була пляшка сухого вина. Я вибив корок по-студенському, гепаючи долонею у дно. Ми сиділи на лавчині біля пам’ятника художника з собачкою, пили з горлечка вино і сміялися, підкидаючи ногами опале листя.

Містечко вже дрімало. Сама взяла мене під руку, ішли до готелю, зупиняючись, щоб по черзі ковтнути вина.

Цього вечора вона була занадто, я сказав би, навіть нахабно красивою. Місячне сяйво золотило її вродливе обличчя, м’яко підкреслений шкіряним поясом стан, пружні ноги… Дуже гарна і зваблива, холера ясна… Моя «генеральна» Ксеня вже розповзлася, а ця – еротичний дурман… Мені здавалося, що дуже любо обом.

У готелі ми розійшлися по своїх апартаментах. Я навіть обережно поцілував її на прощання, вдихнувши запах тривожно- ніжних парфумів.

А тоді зателефонував: у мене знайшлася ще одна пляшка вина…

Не хочу й згадувати: вона байдужо процідила: «Я стомилася, Павле, вже засинаю. Викинь дурне з голови. Вечір був прекрасний. Засинай і ти…»

Так мене ще не ображала жодна жінка. Жодна. А було їх… Набагато молодші і красивіші за Кобру… І за Ксеню…

Тепер вона нав’язує думку українцям, що я, маючи нечуваний рейтинг, за п’ять років ні на сантиметр не наблизив Україну до Європи.

А нащо її вести до Європи, як вона сама – Європа, більше того – саме серце Європи, неповноцінної без нас, без України, Європи.

Я виріс в українському осердді. На сонячному українському Поділлі. Батьки, правда, були переляканими, переживши в дитинстві колективізацію, в юності – голодомор, у молодості – сталінщину і війну. Вони любили Україну, але зціплювали зуби, щоб не говорити про це своїм дітям.

Не знаю, можливо, завдяки Покрові, Оранті я вдихав Україну кожною клітинкою, вона входила в мене з водою і хлібом, з повітрям і піснями, з українськими дівчатами та жінками, яких я любив.

Я – українець!

Патріот цього народу, його оборонець!

Колись в Україні видющі хлопчики водили сліпих кобзарів. Я, Павло із Городищ, став, мусив стати хлопчиком-поводирем сліпої України.

А що вона? Продукт зросійщеного «востока». Майже землячка Алігатора. У дитинстві вдихала не дух України, а дими металургійних гігантів, куряву териконів, двиготіння вантажених ешелонів з рудою та вугіллям, ревище реактивних літаків над головою, у кращому випадку – мовний суржик.

Грає роль української Жанни д’Арк, радикальної патріотки, готової до страшної муки і смерті за ідею. А насправді – змія в українських строях.

Правда, розуму не одбереш. В потрібний момент моїм патріотичним лайдакам завдає нищівного удару: «Хочете двомовності – вивчіть українську!», «Хочеш української України – знайди її в собі», «Виймемо каміння з-за пазухи і обгородимо ним Україну!», «Якщо пацюки з нами – значить, корабель ще не тоне», «Богові – Богове. Кесареві – кесареве. Все зрозуміло. Але чому нічого не потрапляє Богові?», «Для манії величі абсолютно не треба величі. Вистачить і самої манії». Зміюка! З реактивним розумом. Загони моїх козачків не встигають реагувати на її випади. Казав їм: ідіть на випередження, атакуйте, не давайте передиху. А вони лишень навздогін…

Під час ще минулих виборів: «Я готова у його штабі прати онучі повстанців!» Так, розуму в неї не бракує, але лукавого, отруйного розуму. Усі відразу зрозуміли, що вона не претендує на посаду Президента, але прем’єра – мушу віддати.

Не заперечую: завдяки їй вперше патріоти об’єдналися задля спільної мети. Вперше. І це зробила вона. І набрала тоді для себе мільйони симпатиків. Нічого не скажеш, розумно. Звісно, претендуючи на роль прем’єра. Якби її сьогодні не було – не було б у мене головного конкурента.

З Алігатором я впораюся. Спеціально пробачив йому всі образи, викликав його з небуття – проти неї. Думав, хай б’ються, а я пожну перемогу. Змішала усі плани.

Дехто в моєму оточенні теревенить, що треба було з нею по-доброму домовлятися, не йти на конфлікт…

А що б сказала Ксеня? А що було б у родині? А крім того, вона б тоді легко заробляла бали на президентські вибори. Собі. Не мені.

Викинь це зі своєї мудрої голови, Павле! Не треба! Все було правильно! Я завалю їх обох! Недовго залишилося…

«Щовечора ми бігали до ставка, де я за дня настеляла свіженького сіна з чебрецем, м’ятою, пелюстками півонії та деревієм. В копиці сіна ховала стареньке, але випране і висушене на сонці покривало. Як тільки смеркалося і мама здоювала корову, я несла йому додому ще тепле молоко. Він пив його нахильці із глечика, воно стікало по бороді на засмаглі груди, такі красиві,