Юрко Вовк - Пам’ять крові

– Мама винесла лампу зі спальні, певно, пішла до мене, – з якимось жалем мовила дівчина. – Мені потрібно бігти.

Вона стисла Ларкову руку, яку все ще не відпускала, і ніжно сказала:

– Ти припав мені до серця, Ларцю. І в нас тепер є спільна таємниця. Не забувай про мене, добре?

– Як же я можу тебе забути, – схвильовано прошепотів Ларко, незграбно пригортаючи дівчину до себе. – Того не буде ніколи. Чуєш, Ганнусю? Ніколи!

Він відчув на своїх устах гарячі дівочі губи, і тут-таки зрозумів, що Анни поруч уже немає.

Зранку Ларка і Левонка розбудила тітка Оксана.

– Вставайте, діти, будемо снідати. Вибачайте, що буджу, але матері ваші, певно, вже зачекались на своїх синочків.

За столом Ларко хотів запитати про Анну, та його випередив Левонко.

– А що, тітко, Анна ще не встала? – мовив він ніби знічев’я, проте в голосі відчувалось хвилювання.

– Спить вона ще, – усміхнулась тітка Оксана. – Зайшла ото до неї, а гас у лампі вигорів до дна – знову, видно, читала вночі. Сварю її за те, але така вже вона до тих книжок ласа…

– А що читає? – не вгавав Левонко. – У мене багато книжок. Недавно дядько мені нові з Варшави привіз.

– Не відаю, – якось насторожено глянула на підлітка тітка Оксана. – То треба в нашої старшої, Насті, питати. Та на них більше знається.

Вона повернулась до Ларка:

– Передавай мамі від мене вітання і скажи, що на зимового Миколи збираємось до вас на празник.

Тітка встала і, повернувшись до образíв, перехрестилась і зашепотіла молитву. Ларко і Левонко зробили те ж саме.

– Хай береже Бог ваших батьків, мого чоловіка і вас, дорогенькі. Доброї вам дороги додому.

Весь час, поки вони запрягали коней і готувались до виїзду, Ларко сподівався, що Анна таки вийде на подвір’я чи хоча б вигляне у вікно. Та вона так і не з’явилась. Трохи звеселила його хіба що підбадьорлива усмішка тітки Оксани і її обіцянка приїхати до них у гості.

Уже за Федорівкою, коли коні звернули на битий шлях, який вів у бік їхнього хутора, Левонко раптом мовив:

– Подобається мені та Анна. Вона така… така…

Він затнувся, не в змозі підібрати слова.

– Не як усі, – випалив Ларко, ревниво скосивши погляд на свого товариша. – Мені вона, знаєш, тоже приглянулась.

– Ага-а, – ошелешено протягнув Левонко, – от тобі й маєш…

Та за мить він засміявся і самовпевнено додав:

– То й добре. Побачимо, кому з нас вона віддасть перевагу.

– Побачимо! – затято вигукнув Ларко, підганяючи коней.

Трохи помовчавши, Левонко запитав:

– Слухай-но, Ларцю, а покажеш мені подарунок, про який казав той твій далекий родич?

– А його вже нема, – спокійно мовив Ларко, який був готовий до такого запитання.

– Як то нема?! – скрикнув Левонко. – Ти ж забожився, що не зачепиш його, доки не приїдеш додому.

– Ну, так, – урівноважено продовжив Ларко. – Поки ти весь вечір спав, я пішов дати коням сіна. Ну, пакунок той випав з оберемка і розірвався…

– І що? – нетерпляче смикнув Ларка за рукав Левонко. – Що в ньому було?

Ларко насмішкувато глянув на товариша:

– А ти вгадай.

– Не знаю, – розгубився той. – Я б хотів, щоб мені подарували камізельку[17]…

– Я тоже подумав собі, що там, може, щось таке, – засміявся Ларко. – Але в пакунку був… великий медовий пряник з квіточкою посередині!

– І ти його сам з’їв? – гнівно процідив Левонко. – Не залишив мені ні дрібки?

– Та де там, – тягнув далі Ларко, стиха підсміюючись, – я його віддав.

– Віддав? – розчаровано зронив Левонко, гучно проковтнувши слину. – Кому віддав?

– Анні, кому ж іще, – мстиво всміхнувся Ларко, задоволений такою несподіваною вигадкою. –