Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

— ти знеболився. Жалощів немає. Легко вмирати — страх іде. Таке відчуття, що на тобі бронежилет, що ти броньований. Я вміла їх слухати... Двічі... Я сама... Я двічі сама курила. В обох випадках, коли психіка і фізика не витримували. Працювала в інфекційному відділенні. Мало бути тридцять ліжок, а лежить триста людей. Черевний тиф, малярія. Їм видавали простирадла, ковдри, а вони лежали на своїх шинелях, просто на землі. У трусах. Наголо стрижені, а з них сиплються воші. Платяні... Головні... Такої кількості вошей я уявити не могла... А поруч у кишлаку афганці ходили в наших лікарняних піжамах, з нашими простирадлами на голові замість чалми. Так, наші хлопчики все продавали. Я їх не засуджую... Ні... Частіше не засуджую. Вони помирали за три карбованці на місяць — наш солдат отримував вісім чеків на місяць. Три карбованці... Їх годували м’ясом з хробаками, іржавою рибою... У нас у всіх була цинга, у мене випали всі передні зуби. Вони продавали ковдри і купували анашу. Що-небудь солодке. Дріб’язок... Там такі яскраві крамнички, у цих крамничках так багато привабливого. У нас... у Союзі нічого цього немає, вони цього не бачили. І вони продавали зброю, патрони, щоб їх потім тими ж автоматами і патронами вбивали. Купляли за це шоколад... Пиріжки...

Після всього там я іншими очима побачила свою країну. Зіниця стала іншою, вона збільшилася.

Страшно було сюди повертатись. Якось дивно. Наче з тебе здерли всю шкіру. Я весь час плакала. Нікого не могла бачити, окрім тих, хто там був. Із ними проводила б день і ніч. Розмови інших здавались марнотою, безглуздям якимсь. Півроку так тривало. А тепер сама в черзі за м’ясом лаюсь. Намагаєшся жити нормальним життям, як жила «до». Але не виходить. Я стала байдужою до себе, до свого життя. Життя завершилося, нічого далі не буде. А в чоловіків ці переживання ще болісніші. Жінка може зачепитися за дитину, а їм немає за що зачепитись. Вони повертаються, закохуються, у них народжуються діти, а все одно Афганістан для них понад усе. Мені самій хочеться розібратись, чому так. Навіщо це все було? Чому це так мене зачіпає? Там усе заганялось усередину, тут вилізло.

Їх потрібно жаліти, жаліти всіх, хто там був. Я доросла людина, мені було тридцять років, і то яка ломка. А вони — маленькі, вони нічого не розуміли. Їх узяли з дому, дали в руки зброю, їм казали: ідете на святу справу, Батьківщина вас не забуде. Тепер від них відводять очі, намагаються забути цю війну. Все! І перші ті, хто нас туди послав. Навіть ми самі, зустрівшись, дедалі рідше розмовляємо про війну. Цю війну ніхто не любить. Хоча я досі плачу, коли грають афганський гімн. Полюбила всю афганську музику. Це як наркотик.

Нещодавно в автобусі зустріла солдата. Ми його лікували. Він без правої руки лишився. Я його добре пам’ятала, теж ленінградець.

— Може, тобі, Сергійку, чимось допомогти треба?

А він зі злістю:

— Та пішла ти!!

Я знаю, він мене знайде, перепросить. А в нього хто перепросить? У всіх, хто там був? Кого зламало і понівечило? Не кажу про калік. Як треба не любити свій народ, щоб посилати його на таке? Я тепер не лише будь-яку війну, а й хлопчачі бійки ненавиджу. І не кажіть мені, що ця війна завершилась. Літо дихне гарячою пилюкою, блисне кільце води-нетечі, різкий запах сухих квітів... Як удар у скроню...

Це переслідуватиме нас усе життя.

Медсестра

— Уже відпочив від війни, відійшов... Як передати все, що було?

Оце дрижання в усьому тілі, цю лють... Як? До армії закінчив автотранспортний технікум, і мене призначили возити командира батальйону. На службу не скаржився. Але в нас почали наполегливо говорити про обмежений контингент радянських військ в Афганістані, жодна політ-година не обходилась без цієї інформації: наші війська надійно охороняють кордони Батьківщини, надають допомогу дружньому народові. Ми почали непокоїтись — можуть на війну послати. Нас вирішили, як я тепер розумію, ошукати...

Викликали до командира частини і запитували:

— Хлопці, хочете працювати на новеньких машинах?

Зрозуміло, що одностайно:

— Так! Мріємо.

Далі йшло:

— Але спочатку ви маєте поїхати на цілину й допомогти зібрати хліб.

Усі погодились.

У літаку випадково почули від льотчиків, що летимо до Ташкента. У мене підсвідомо виникли сумніви: чи на цілину ми летимо? Сіли справді в Ташкенті. Шеренгою відвели у відгороджене дротом місце неподалік аеродрому. Сидимо. Командири ходять якісь збуджені, шепочуться поміж себе. Настав час обіду, до нашої стоянки один за одним підтягують ящики з горілкою.

— У колону по двоє ста-а-а-вай!

Вишикували і тут же оголосили, що, мовляв, за кілька годин за нами прилетить літак — ми вирушаємо до Республіки Афганістан виконувати свій військовий обов’язок. Присягу.

Що тут почалось! Страх, паніка перетворили людей на тварин — одних на тихих, інших на розлючених. Хтось плакав від образи, хтось заціпенів, був у трансі від цього неймовірного, мерзенного ошуканства. Ось для чого, виявляється, приготували горілку. Щоб легше і простіше з нами порозумітися. Після горілки, коли в голову вдарив ще й хміль, деякі солдати намагалися втекти, кинулись битися з офіцерами. Але табір оточили солдати з автоматами, які стали тіснити всіх до літака. У літак нас вантажили, наче ящики, закидали в залізне порожнє пузо.

Так ми опинилися в Афганістані... Незабаром побачили поранених, убитих, почули слова: «розвідка», «бій», «операція». Мені здається... Як я тепер розумію, у мене настав шок... Я почав приходити до тями, усвідомлювати ясно навколишнє лише за кілька місяців.

Коли дружина спитала: «Як чоловік потрапив до Афганістану?» — їй відповіли: «Виявив добровільне бажання». Такі самі відповіді дістали всі наші матері та дружини. Якби знадобилось моє життя, моя кров для великої справи, я сам сказав би: «Запишіть мене добровольцем!» Але мене двічі ошукали: відправили на війну і не сказали правди, яка це війна, — правду я дізнався через вісім років. Лежать у могилах мої друзі і не знають, як їх обдурили із цією підлою війною. Я їм іноді заздрю: вони ніколи про це не дізнаються. Їх більше вже не обдурять.

Рядовий, водій

— Дуже сумувала далеко від Батьківщини...

Чоловік служив тривалий час у Німеччині, потім у Монголії... Двадцять років моїх минули поза Батьківщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального Штабу, що все життя за кордоном, більше не можу. Прошу допомогти повернутися додому...