Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

Отже, старіння — лише мила зміна агрегатного стану. Найкраще це видно у серпні. В одній з розмов поет Василь Герасим’юк зауважив, що серпень — це ще літо, але вже все зрозуміло. І дуже добре, що нам приходить цей час і нагадує. Щоб ми не лякалися і не вважали це непередбачуваною несподіванкою. А далі буде осінь — вона взагалі найчесніша.

Перше, що я зробив, сівши до автобуса, — трохи подрімав. Це було необхідно і добре. Прокинувся вже на під’їзді до Коломиї. Таки добряче мене втомило місто. І (який жах!) майже місяць не був удома. Але нарешті трохи відпустки! Така звична радість, коли в Уторопах починаються спокійні пагорби і виростають з кожним наступним селом. Стають могутнішими і рішучішими.

У Брустурах усе в горах. Трохи посередині рівного — і все. Колись наш письменник Микола Яновський назвав Брустури карпатською колискою і селом в кільці гір. Щойно мені якраз випало обійти цим кільцем.

П’ять років тому був старшим дружбою в двоюрідного брата Івана — сина маминої старшої сестри, старшого за мене на п’ять років. Тепер уже є старшим дружбою теж у двоюрідного брата Івана, але в сина татового молодшого брата (мого нанашка). І цей Іван уже від мене молодший на два роки. Яко дружба мав завдання роздати запрошення гостям. Через те мусив походити селом.

Спочатку — на Ровеньку. Ровеньок є дві. Йдуть одна за одною. Перша починається над школою і до мосту. Друга — від мосту і до Шипота. Вуйко Василь живе на першій Ровеньці. Років п’ятнадцять тому я, ще досить малий, теж був йому дружбою. Тепер довелося вуйка розбудити, бо він відсипався після іншого весілля. Вуйкова хата стоїть за річкою під великою кам’яною скалою. Як іти до вуйка, то неподалік найбільше плесо в селі — Гучок. Але цього разу купатися не випадало, бо погода вже досить холодна.

Від вуйка Василя — до вуйка Миколи, який живе у присілку Луг. Теж за річкою. Трохи посиділи і поговорили. Тета накрила стіл. Вуйко розповів анекдот. Гуцул пройшов у Верховну Раду. Коли збирався до столиці, то взяв собі харчу з дому, бо ж іще не знав, як там буде. І от перерва після першого засідання. Всі пішли в їдальню, зробили замовлення і чекають. А гуцул вийняв свій харч і давай наминати. Хтось насмішкувато до сусіда каже, показуючи на гуцула: «Дивись, як свиня їсть». А гуцул не розгубився: «Їсть ґазда, а свині чекають».

А далі — на гору Середній. Там живуть тета Марійка і вуйко Лук’ян. Добре, що застав вдома, бо вуйко якраз рушав на город трохи оддалік від хати, де треба було зібрати в оборіг суху отаву. А тета вже була там. То я швиденько вручив запрошення і спитав шлях на Брусний — наступну гору. Власне, нічого складного у переході нема, лиш треба знати, де стежка.

Стежка загалом гарна, але ж я не передбачив, що в затінку хащів унизу біля потоку — мокра потолочена глина. Тож коли вийшов на Брусний, був уже не надто презентабельним дружбою. Трохи повитирав взуття у залишки трави на пасовиську і пішов далі. Наступний пункт — односелець Юрко. Він мені не вуйко, але родич дружини татового брата, то через те й має запрошення.

Звідти спустився вниз. Віддав запрошення однокласникові Дмитрові, якого запрошено через те, що його дружина — родичка з дружиною татового брата. А далі попростував у Рівні, на сам початок села, де мешкає згадуваний брат Іван, син маминої сестри. Там посиденьки видались найґрунтовнішими і найбільш феєричними. Ще така феєрія була на деревце.

Деревце — такий весільний обряд, який відбувається переважно в четвер перед весіллям у молодої. В той час прикрашають соснові чи кедрові деревця, які є обов’язковими весільними атрибутами. Коли деревця вже прикрашені, то дружки приходять до молодого, де вже чекають дружби. Потім усі разом вертаються до молодої. Там відбуваються застілля і танці. То якраз на танцях я собі думав — оце гуцульська феєрія! І дарма, що танцювали під другосортну попсу. Цього разу це для мене якось зовсім не мало значення. Захоплював сам дух. Декорації, може, непривабливі. Може, й глядачам було б не дуже цікаво, але бути актором усередині — це щось. Єдине, що я почувався винним перед усіма присутніми, що вони просто і вільно веселяться, а я заодно ще й спостерігаю і фіксую.

Останніми днями читаю Миколу Яновського. Дуже хороше стримане письмо. Він теж багато спостеріг. І в задоволенні від читання його текстів трохи заспокоюю себе — може, й мої фіксації будуть комусь цікавими.

Добре, що запрошень багато не мав. Весілля в сусідньому Шипоті, де живе татів брат. Там запрошення розносили інші дружби. А в Брустури був якийсь десяток. Ще носив у присілок Папороть — на хребті по правій стороні села, за яким Космач. І ще трохи по центру. Весілля в молодої вже відбулося, а в брата — на наступних вихідних. Буде видно, наскільки добре я всіх запросив — прийдуть чи не прийдуть.

Траву найліпше косити з росою. Волога полегшує зрізання. Але не завжди є роса. Або не завжди роса є росою. Так було і цього разу. Бо траву в бабусі в Шипоті успішно скосили ще влітку. А з отавою вийшло трохи інакше.

Взагалі-то, все починалося зі снігу. Навіть написав про це у фейсбуці, і приятелі-журналісти просили світлин брустурського снігу, щоб дати у своїх обласних ЗМІ радісні повідомлення про початок зими на Прикарпатті. Але в телефоні функція фотографування щось заглючила, а фотоапарат у мене старий — плівковий, і плівки, звісно, нема. От і не сталося того дня сенсації. Але для мене сталася.

З одного боку, коли попросили світлин, то в мені озвався локальний патріотизм: у перших звістках про