Алай - Коли курява спаде

— Тоді все правильно, я не помилився. Панич уже став дорослим.

Коли в кімнаті залишились тільки я й годувальниця, вона спитала:

— А що з тобою зробив той бісик?

Я закрив руками набряклі хворі очі й розсміявся.

Годувальниця з ненавистю сказала:

— Дурню, а я ще сподівалась, що коли ти станеш дорослим, мені не доведеться терпіти образ! Ти ж натомість вдаєш із себе бісика й їздиш у мене на голові.

Вона кинула щипці для вугілля в жаровню й звідти почувся тріск. Я не зважав на неї й думав собі, як це гарно бути сином туси — можна, ніби святий, сказати «ха» і цей світ почне обертатись. Однак тут, через ламині проносні ліки, мої кишки почали співати.

Годувальниця спитала в лами, ніби теж співаючи:

— Що це ти зробив із животом нашого панича?

Лама кинув на неї суворий погляд і вийшов. Мені хотілось засміятись, однак як тільки я це зробив, з мене знизу випорснула сеча. Того ранку я не вставав з горщика. Мати пішла до лами з’ясовувати ситуацію, однак той сам вийшов оглядати хворого. Хоча ми забезпечували йому житло й їжу, він усе одно часто шукав собі срібні дрібняки на заробіток ще десь інде. Після обіду з моїми очима й животом було вже все гаразд. Тоді всі в один голос узялися вихваляти його вправність.

То було ясне післяобіддя, коли цокіт кінських копит, що налетів, мов вітер, збурив в усіх натхнення. Кожний сонячний промінчик також напнувся, мов тятива.

Це повернувся з китайських земель мій батько, туси Мерці, який їздив до центру провінції подавати скаргу. Він із своїм почтом отаборився на ніч за десяток лі звідси й направив посильного на швидкому коні повідомити таку новину: туси привіз із собою великого начальника військового уряду, тож завтра його слід зустріти з усією належною шаною.

Невдовзі декілька швидких коней виїхали із замку й попрямували до найближчих поселень. А ми з матір'ю стояли на терасі критої галереї й дивились, як ці швидкі коні здіймають куряву посеред зануреної в осінь долини. Наша крита галерея мала три поверхи; вони були надбудовані над південно-східною брамою й дивились якраз на гірську ущелину. По трьох інших боках замок був семиповерховим, а ззаду до нього приєднувалась, утворюючи одне ціле, зброярня, що дивилась на великий шлях, який навскісно йшов по гірському перевалу на північний захід.

Відчувалося, що прийшла весна, оскільки глиняний дах, що правив нам за терасу, зробився гливким. На останньому з цих трьох поверхів жили наші охоронці, які в разі необхідності могли самостійно відбити атаку спереду. На решті двох поверхів жили домашні раби. Річкова долина поступово розкривалась у південно-східному напрямку. Завтра батько й старший брат повинні були повернутись ізвідти. Сьогодні ж я бачив такий, як і завжди, пейзаж: за моєю спиною поступово вивищувались гори, якраз у тому місці, де сідає сонце. З-поміж гір бурхливо витікала річка й котила свої хвилі далі на схід, а її долина при цьому поступово розширювалась. Є така приказка: коли китайському імператору світить вранішнє сонце, то далай-ламі — вже післяобіднє.

Ми ж перебували під обіднім сонцем, ще й трохи східніше. Це місце мало ключове значення. Мешкаючи тут, ми більше підтримували зв'язки з китайським імператором, що сидів на сході, ніж із нашим релігійним лідером далай-ламою[30]. Географічний чинник визначив наші політичні зв’язки.

Бачите, ми змогли так довго проіснувати лише тому, що правильно визначили своє положення. А от наш запеклий ворог туси Вангбо тільки те й робив, що їздив до Лхаси запалювати ароматичні палички перед статуями Будди, хоча розумні люди серед його підлеглих радили йому їздити також і в китайські землі. Однак він запитав: хто більший — Вангбо чи Китай? Забувши при цьому, що його вірчу грамоту з печаткою його предки привезли також із Пекіну. Правда, в одній книзі написано, що наш чорноголовий тибетський народ[31] спустився на ці шляхетні й дивовижні землі з неба по мотузці з овечої вовни, тож туси Вангбо мав підстави вірити: якщо люди спустились із неба, значить такі речі, як вірчі грамоти, срібло й зброя також могли впасти з неба, із блакитної блискавки.

Мати сказала мені:

— Приїхали люди, які провчать туси Вангбо, завтра ми їх зустрінемо. Вони приїхали з моєї батьківщини. О Небо, чи зможу я ще говорити китайською, коли з ними зустрінусь? О Небо, Небо! Синку, послухай, чи я говорю правильно?

Я ляснув себе по чолі, думаючи: О Небо, звідки я можу знати, чи це китайська, чи ні? Однак вона вже почала щось белькотіти сама до себе. Через певний час вона з радістю сказала:

— О Матінко Ґуаньїнь