Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

І пішли б собі козаки до Мойші чарчину-другу перехилити, якби тієї миті не сталася просто-таки небачена річ.

Через майдан, прямо до курінного, перевалюючися з ноги на ногу, йшов невисокий, кривоногий чоловік з бойовим топором за поясом. У чоловіка була довжелезна, аж до колін, борода і таке ж довге волосся. Козаки ішли йому назустріч і, проходячи мимо, на мить зустрілися поглядами. Обидва характерники здригнулись і перезирнулися, а чоловік, як ні в чому не бувало, пішов собі далі.

— Сивий, так це ж… — прошептав Бородавка і затнувся.

Андрієві теж мов заціпило. Обидва обернулися. Чоловік підійшов до курінного і вклонився.

— Здоров, курінний, — якось дивно пробулькав він.

— Здоров, коли не жартуєш, — спокійно відповів Вернидуб і став пильно розглядати незнайомця.

— Це треба бачити, — прошептав Андрій, але Бородавка промовчав.

— Козакувать хочу, — продовжив прибулий.

Бородавка крекнув.

— Блага справа, — сказав курінний. — Хто будеш? Кацап?

Чоловік призадумався.

— Я? Мабуть, кацап, — погодився він, очевидно не зовсім зрозумівши значення слова «кацап».

— А чого козакувать надумав? — запитав курінний, не зводячи з дивного гостя очей.

— Та от, надумав, — ухильно відповів той.

— А в Христа віруєш?

— Ще б пак! Мені й не вірувати!

— А в Святу Трійцю?

Чоловік красномовно розвів руками і запосміхався.

— Перехрестися!

Посмішку з обличчя прибулого як вітром здуло. Час ішов, чоловік м’явся, а курінний уже супив свої густі сиві брови.

— Виручати дурня треба, — сказав Бородавка.

Андрій кивнув.

— Ну? — Вернидуб запитально подивився на мужичка.

Андрій рішуче підійшов до незнайомця.

— Здоров, друже! Прости, не признав! — вигукнув він, обійняв бороданя, від якого немилосердно несло тванню, і шепнув на вухо: — Підігравай, дурню!

Чоловік розгубився, але зметикував, чого від нього хочуть, і собі обняв Андрія.

— Здоров, брате, здоров! — І пошепки сказав: — Никодим.

— Никодиме, це ж я, Сивий! — продовжував Андрій. — Невже теж не признав?

— Даруй, не признав, — винувато сказав чоловік.

— Ох, Никодиме, Никодиме! — Андрій узяв його за плечі і злегка відсторонив. Вернидуб здивовано спостерігав за цією сценою.

— Прости, батьку, що втручаюся, воно, начебто, і не по закону, але Никодим знавав ще мого покійного батька!

— Так, — підтвердив Никодим, — знавав.

Курінний одразу зм’як.

— А-а-а… Ну, раз така справа… — стенув плечима отаман і вже хотів був розпитати незнайомця, звідки прийшов і як знайшов шлях на січ, та Андрій уже потягнув незнайомця за собою до «Чопика». Бородавка поспішив за ними.

По дорозі до корчми росла стара груша, і Андрій зупинився під нею.

— Ну ти даєш, брате! — не приховуючи подиву, сказав він незнайомцеві. — Козакувати, виходить, надумав?

Чоловік уважно роздивлявся молодого козака.

— У Дніпрі не сидиться? — запитав Бородавка, з-під лоба дивлячись на прибулого.

Але бородань лише задоволено вишкірився.

— Характерники? — запитав він.

— Так, — відповів Андрій. — Я — Андрій Сивий, а це — Степан Бородавка. А ти, виходить, водяник Никодим?

— Водяник Никодим, — ствердно кивнув той.

Андрій дивився на водяника, як на восьме чудо світу.

— Ти ж зроду не перехрестишся! Ти що, «кацапе», не знав, як у запорожці приймають?

— Не знав… Спасибі, що виручили, — подякував він козакам.

— Та нема за що, просто я такого ще не бачив: водяник у запорожці лізе! З чого б це дива?

— Сивий?

— Ну.

— Я, Сивий, ближче до своєї братії перебрався. Друзяки мої всі коло людей живуть, один я по болотах валандаюся… Нудно, знаєш, одному, — пояснив водяник.

— А що за друзяки? Теж водяники? — запитав Бородавка.

— Та ні. Один домовик млиновий, Вітряком зветься, а другий — конюшний, Коник.

Бородавка і Сивий перезирнулися.

— Це той, що в курінній конюшні недавно оселився? — здивувався Андрій.

Водяник з тривогою глянув на козаків.

— Відкіля ви його знаєте?