Лідія Гулько - Царський пояс

вночі змагався. На коневі і пішки. Скіл вправно орудує камінням, ножем, мечем, списом. Випущені Скілом стріли безпомильно влучають у ціль. Слава Скілу! Скіл чесний, розумний, достойний бути вождем племені кривавих. Мишко свій серед скіфських дітей

Відтепер члени родини Євстахія розкошували. Вождь кривавих велів, щоб їх поселили у жовтому просторому наметі. А ще їм надали в користування повозку із закритим верхом.

Мишко обстежив, облазив середину візка, аж упрів. Хатка на колесах йому дуже сподобалася. Щоправда, вона без вікон. Зате спекотного дня у ній прохолодно, а взимку тепло, бо всередині обтягнута товстою повстю. Хлопчик зібрався скочити з воза, та почув дзвінкі дитячі голоси. Відхилив запону – і тут же відпустив. Сидів за нею тихо-тихо. Проте ряджені від повозки не відходили. Це вони шпурляли у нього грудками глини.

– Но, но, но, – долинув застережний голос шамана. – Миша приїхав здалеку. Він із роду царських вельмож. Треба чемно його просити. Ну, починайте!

– Мишо! Мишо! Вийди до нас. Ми хочемо з тобою дружити, – кричала дітвора тоненькими, в різнобій, голосами.

Мишко висунув голову з будки. Розмальовані істоти побачили його. Відразу підстрибували й вигукували:

– Миша виглянув!

Мишко повільно зліз із повозки. Але від неї не відходив (щоб вчасно сховатися).

– Мишо, це твої нові друзі, – привітно казав шаман, підштовхуючи дітлахів до Мишка.

– Ми кидали в тебе сухими грудками і кізяками. Ми не знали, що ти наш. Гадали, еллін.

Мишко носком капця колупав суху траву і з-під лоба кидав позирки на нових друзів.

– Правда, вони молодші за тебе, – наче виправдовувався шаман. – Але твої однолітки працюють. Пасуть худобу і ходять із дорослими на полювання.

– А чому вони розмальовані? – запитав Мишко.

– Про це довго розповідати. Вони самі тобі розкажуть. А мені пора йти.

Шаман зігнув у лікті праву руку і долонею вдарив у Мишкову долоню. Потім виразно підморгнув. Мишко зрозумів, що у скіфів так було заведено вітатися і прощатися.

– Мишо, біжімо до мого шатра, – просив басом Ведмідь.

– Ходімо до мого. Це недалеко, через вулицю, – благала тоненьким голосом Лисиця.

Ведмідь наступив Лисиці на ногу. Та верескнула від болю й образи. Паузою вдало скористалися Кіт із Вовком. Вони підхопили Мишка попід руки і побігли з ним. Спинилися біля вогнища, розведеного між наметами, що стояли півколом.

Товсті жінки у яскравих сукнях снували навколо вогнища. Мишко замилувався жінками. Вони нагадували гігантські квіти. Тітоньки в свою чергу не відводили від нього очей, обведених чорною фарбою. Одна тітонька сплеснула руками і заволала, мов навіжена. Вказівний палець вона спрямувала на Мишка.

– Хто це?

– Мій товариш, – випнув сухоребрі груди Вовк.

– З якого роду, питаю?

– З роду Мишей, мав, мав, – каже Кіт.

Тітоньки склали докупи руки і завили тонкими голосами (одна – грубезним).

– Богине Гестіє, і ви, всі олімпійські боги. Оберігайте цього нерозумного хлопчика від злих духів. Щоб у нього головка не макітрилася і ніжки прудко гасали.

Після замовляння тітоньки заметушилися. Миттєво стягнули з Михайлика штанці з курточкою і посадили на пеньок. Одна тітонька вивернула йому на голову з макітри рідку глину блакитного кольору. Потім енергійно втирала її у волосся малому й настовбурчувала його. Друга тітонька пензликом пофарбувала Мишкові вуха рожевим кольором, ніс чорним, рот білим, а очі обвела синіми кружальцями. Третя тітонька квачиком натерла щоки червоним чорнилом. Четверта виваляла свій вказівний палець сажею і намалювала Мишкові вуса. Такі довгі, аж до вух.

Коли тітоньки з розмальовками закінчили, то задоволено прицмокували язиками. Заєць із Вовком підстрибували, взявшись за руки, а інша дітвора привітно кивала головками.

Мишко сповз із пенька. Однак втекти не встиг – в нього вчепилася тітонька, що його роздягала. Вона швидко нап’яла на нього курточку, потім штанці.

Хлопчик закрутився, оглядаючи себе. На штанцях він намацав довгий хвіст. Глянув на нього – і сумнів розвіявся. Хвіст таки був справжній, від мертвого щура. Він гарно згинався, а дрібні луски веселкою грали проти сонця. Потім хлопчик уважно обстежив курточку. На грудях до всіх щирила гострі зуби велетенська голова миші. Рожеві вушка і довжелезні вуса теліпалися, мов справжні. Мишко підскочив. На спинці одночасно задзеленчали металеві пластинки, а ще хиталися дерев’яні палички і трісочки.

Мишкові подобалася його нова подоба. Та чи сподобається вона матусі?

– Що ви зробили з моїм одягом? Мама лаятиме мене, – схвильовано вигукнув.

– Не подобається? – спитала тітонька грубезним голосом і відступила назад. – Бачили примхливого?. А я так старалася, щоб був схожий на мишу, свою покровительку. Яка дитина невдячна.

– О! – раділи інші жінки. – Тепер Мишу ніякий злий дух не зіпсує і зле око не зурочить. Миша, родителька роду, пильно охоронятиме його від них, відганятиме хвостом, вушками й вусами. Мишина мама дякуватиме нам.

Мишко не переставав дивуватися:

– Чому ви мене розмалювали? Це така у Скіфії мода?

Тітонька, найповніша з усіх, гладила його по голівці, як маленького і нерозумного малюка. Нахилилася і проникливим голосом повчала:

– Мода тут ні до чого, дурнику. Наше кочовище складається з багатьох родів. Кожен скіфський рід охороняє від злих духів і лихого ока чотиринога тварина.

– Чому чотиринога?

– Бо на чотирьох ногах надійніше, ніж на двох.

– Наприклад, ведмеді, собаки, коти, зайці, лиси, – доповнив розповідь Мишко.

– О, Миша не дурник, він розумак, – голосно завважила найповніша. – Діти повинні бути схожими на своїх охоронців. Твій рід охороняє миша. Тому твій вигляд повинен бути, як у миші. І звешся ти Миша, як твоя покровителька.

– Я Михайлик, – поправив хлопчик.

Тоном виховательки дитячого садка тітонька продовжувала повчати:

– Скажу, поспішили з ім’ям твої батьки. У сколотів дитина, коли