Тамара Крюкова - Зоряний лицар

них чекає, Гліб і Марика, взявшись за руки, попростували стежкою. Незабаром вони дійшли до пагорка, на якому височів старий вітряний млин. Незважаючи на цілковиту безвітряність, його крила розмірено оберталися, і в їхньому монотонному поскрипуванні було щось казкове. З даху каскадом гірського кришталю звисали бурульки. Місячний промінь пробіг по них, на мить запалив багатобарвними іскрами й згас, даючи зрозуміти, що його місія скінчена й він довів подорожніх до місця.

— Ось і прийшли. Для початку ходімо подивимося, хто тут живе, — розважливо вирішив Гліб.

Діти попрямували до освітленого віконця, яке яскраво-жовтою латкою виділялося на тлі блакитнуватих заметів.

— Забери його холера! Високо дуже, — розсерджено сказала Марика, намагаючись дотягтися до вікна.

— Лізь до мене на плечі, — скомандував Гліб і пригнувся, щоб їй було зручніше залізти.

Дівчинка спритно видряпалася йому на плечі й притулилася до вікна.

— Жорна бачу, господаря не бачу, — сказала вона, вдивляючись у просвіт у вкритому кригою склі. — Цить, хтось співає.

Діти прислухалися. З млина долинав бадьорий спів:

— А на жорнах життя усе кришиться. Що там зміниться? Що залишиться? І що сповниться? Що забудеться? Що зостанеться чи загубиться? Все мине, все розтане в віках. Перемелеться — буде мука.

І раптом Марика побачила мірошника. Він зачерпнув з мішка, що стояв поряд, пригорщу дорогоцінного каміння та кинув його на жорна. Мірошницьке колесо закрутилося, жорна зі скреготом провернулися, безжалісно роздроблюючи самоцвіти. Але найдивніше було те, що каміння перетворилося не на пісок і, звичайно ж, не на борошно, а на сніг. Мереживні сніжинки пурхали та роїлися навколо дивних жорен, і лише іскорки, що спалахували в них, нагадували про те, що раніше вони були дорогоцінним камінням.

Угледівши таке видовище, Марика від подиву втратила рівновагу. Гліб не втримав її, і вони обоє повалилися в замет.

Спів відразу ж стих. Двері відчинилися, і на порозі з’явився височезний череватий мірошник у білому фартусі, що туго обтягав товстий живіт. Його круглу блискучу лисину облямовував білий вінчик волосся. Незважаючи на сивину, червонощоке обличчя товстуна було дивовижно молодяве. Глібові мірошник видався доволі добросердим. Проте Марика дивилася на господаря млина не без побоювання. Після всього побаченого вона розуміла, що це не простий смертний. А що як його послали духи, щоб він покарав її за непослух?

Побачивши гостей, хазяїн радо посміхнувся, ніби зустрів давніх знайомих.

— Ха! Я завжди казав, гарний гість приходить вчасно, — басовито промовив він і, не даючи дітям опам’ятатися, схопив їх в оберемок і затяг до середини.

Хмара морозного повітря злодійкувато просочилася за ними в двері, але під осудливим поглядом мірошника знітилася й зникла.

— Відігрійтеся, а потім подивимося, що з вами робити далі, — підморгнув мірошник.

Після вулиці благодатне тепло приміщення було бажаним, але слова мірошника ввігнали Марику в такий трепет, що вона задрижала ще дужче. Не в змозі більше зносити невідомість і очікувати кари, дівчинка кинулася на коліна.

— Прошу, не зволікай. Відразу покарай.

— Покарати? Я не маю за що тебе карати.

Марика зважилася звести очі на мірошника і зізналася:

— Я прогнівила духів.

— Навіть якщо це й так, мене це не стосується. Адже я не суддя, а мірошник, — розсміявся товстун.

Він підвів дівчинку з колін і, схилившись над нею, ласкаво погладив по голові.

Якусь мить Марика мовчала, шукаючи якогось підступу, а потім тихо, майже пошепки, начебто боячись відкрити страшну таємницю, сказала:

— Нехай луснуть мої очі, адже це не простий млин.

— Так, справді, це Млин Зими, — кивнув мірошник.

— А чому зими? — посміливішавши, допитувалась дівчинка.

— Тому що рік починається узимку й закінчується також узимку. Коли людина народжується, пам’ять її подібна до білого листка, і коли вмирає, все йде в забуття, — загадково відповів мірошник.

Гліб переводив погляд то на товстуна мірошника, то на дівчинку, нічого не розуміючи до чого тут зима та пам’ять, але не встиг запитати про це, тому що мірошник почав підсипати на жорна нову порцію дорогоцінного «зерна». Хлопчик розкрив рота від подиву й запитав.

— Що ви робите?! Це ж дорогоцінне каміння!

— Ні, це спогади. Рано чи пізно вони всі потрапляють на жорна часу.

Мірошник занурив руки в мішок, дістав пригорщу самоцвітів і повільно просипав