Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

— ААААА! — зарепетували вони.

— Може, ви б зійшли з моєї ноги? — запитала Геро. Бульцман і Джордж засоромлено відскочили вбік, а ландшафт довкола них, який ще секунду тому був зелений, посинів.

— А це Великий кораловий риф, — озвався голос. — Одне із чудес стародавнього світу, домівка мільйонів біологічних видів, які жили між кораловими утвореннями в цьому чарівному місці. На жаль, коли закипіли океани, нам довелося закрити цей риф для відвідувачів у нашому найкращому зі світів. Але ми покажемо вам красу цього морського середовища так, що ви навіть ніг не замочите! Ми знаємо, що роботам-опікунам таке не припало б до вподоби! Хо-хо-хо! — здушено загиготів голос.

— О-о-о, — застогнало кілька хлопчиків і дівчаток, так наче вони тільки й мріяли про те, аби намочити ноги. Але їхню увагу тут же відволікли велетенські акули, які пропливли над їхніми головами, і спритні кольорові рибки, що закружляли довкола.

— Тут, в Едемі, — продовжив голос, — нас часто питають: чому поживні продукти, якими ми харчуємося, такі смачні?! Що ж, зараз ми розкриємо вам таємницю.

Сцена змінилася: вони опинилися посеред мальовничої долини, де простягалися золотисті пшеничні поля й сади, що вгиналися від стиглих фруктів. На землі здіймалися гори свіжих овочів. Джордж немовби перенісся до татового саду. Там завжди росло повно овочів і фруктів, а ще там були бур’яни, комахи, птахи, купа компосту, дитячі забавки, будиночок на дереві й стара загорожа, за якою колись жив його кабанчик Фредді... Але той сад був реальний і сповнений життя — не такий, як це зображення, схоже на ілюстрацію ферми з дитячої книжки. «Треба якомога швидше розшукати батьків та Енні, — подумав Джордж. — Вибратися з цієї химерної реальності — тоді все буде гаразд».

Раптом хлопчик, який стояв поруч із Джорджем, підскочив. Хлопець зиркнув униз і помітив тонесеньку голку, прикріплену до руки робота, яка одразу ж зникла. Якби не цятка на хлопчиковій руці, Джордж подумав би, що йому привиділося. Але роззирнувшись, він побачив, що те саме відбувається з усіма: кожній дитині висмикували з голови волосинку й легесенько кололи голкою в руку. Більшість дітей заворожено роздивлялися віртуальний краєвид і не помічали, що з ними роблять.

— Ми вирощуємо нашу продукцію у найчистіших місцях на Землі! — бурмотів далі голос. — Наші чудові харчові добавки створені на основі свіжих, смачних овочів і фруктів, що їх ми вирощуємо з любов’ю і турботою у найприродніших умовах, які тільки можливі. Вони живляться кришталево чистою водою і сонячним світлом! Ось звідки неперевершений смак! Не забувайте, діти: у найкращому з усіх можливих світів ми виробляємо харчі на весь світ, аби ви споживали якісну, екологічну й корисну їжу!

Господарські угіддя зникли, а на зміну їм з’явився крижаний ландшафт, де над темно-зеленою водою здіймалися гігантські блідо-блакитні льодовики.

— А це полярна льодовикова шапка, — пояснив голос. — Так вона виглядала перед тим, як розтанула. Річ у тім, що там було настільки холодно, що люди не могли там жити, а крига заважала видобувати підводні ресурси. Льодовикова шапка тільки займала місце. Та завдяки новітнім розробкам Едему після Великого розколу ця ділянка стала повністю доступна для освоєння.

Джордж нажахано зойкнув і стиснув Бульцманову руку.

— Як таке могло статися? Скільки ж ми були в космосі?

— Не знаю, — збентежено відповів Бульцман. — На кораблі мій таймер дав збій, і я втратив можливість відстежувати час.

Голос тим часом розповідав далі.

— Тепер ми можемо видобувати з надр цінні мінерали і ще більше багатіти. Цими та іншими визначними успіхами ми завдячуємо професору серу генералу доктору його величності командиру Треллісу Дампу-другому — його ясновельможності, директорові корпорації «Едем», найкращої компанії на Землі, і президентові самого Едему! Хай живе довго і щасливо! А вам дякуємо, що долучилися до нашої навчальної мандрівки. Просимо надіслати заповнені форми з відгуками через свої канали, перш ніж покинути цю залу. Не забудьте поставити нам п’ять зірочок!

Відчинилися двері — роботи почали виводити дітей на вулицю. Дехто зі школярів хотів залишитися у віртуальному середовищі, але роботи-опікуни взяли їх за руки й рішуче повели назад до шкільного автобуса. Джордж і Бульцман розгублено стояли позаду.

— Ходімо, — сказала Геро. — Час іти.

— Так-так, — квапливо відповів Джордж. — Ми вже йдемо, правда, Бульцмане? Сідаємо на автобус, який завезе нас до...

Він замовк.

— Бульбашки, — здивовано глянула на нього Геро. — Не хвилюйся, ми доберемося додому живі-здорові, еге ж?

Дівчинка зиркнула на свого робота — той кивнув.

— Вибач, куди, ти кажеш, ми їдемо? — перепитав Джордж, аби впевнитися, що йому не причулося.

— До Бульбашки, — відповіла вона. — Куди ж іще?

жордж хотів запитати ще щось, але Бульцман його випередив.

— А та Бульбашка колись називалися по-іншому? — спитав робот, коли вони заходили до шкільного автобуса без водія.

Він сів біля робота Геро. Джордж із дівчинкою сіли попереду.

— Ну звісно! — відповіла Геро. — Колись давно, ще до Великого розколу, те місце називалося Фоксбриджем. Цікаво, хто придумав таку безглузду назву?

— Фоксбридж! — у Джорджа волосся стало дибки. — Фоксбридж!

У голові промайнули образи його рідного міста: галасливі бруковані вулички, різнобарвні вітрини крамниць, пекарня з тацями запашних булочок із родзинками, ринок зі смугастими ятками, парки, де бавилися дітлахи, величні університетські будівлі, їхній провулок, де тулилися один до одного будинки, а сади позаду них спускалися до річки... Як усе це могло перетворитися на якусь там «бульбашку»?

— А ми далеко від Фоксбриджа? Ой, від Бульбашки? —