Руслан Володимирович Горовий - Дев’яноста хвиля міграції

нічиєї уваги. За весь час моїх мандрівок не було жодного разу, щоб поліція перевірила документи, коли я малював. Я зробив невеличкий розкладний мольберт, купив чорнило та запасні аерографи. Приїжджаючи автостопом у якесь невелике німецьке містечко, я знаходив щось цікаве в центрі, сідав навпроти і починав малювати. За кілька хвилин мене помічав господар, і майже завжди я заробляв і на «бутер», і на «брот», тобто на хліб із маслом.

— От суки! — я стояв за рогом будинку й виглядав у наш провулок. Там біля нашої «комуни» стояло кілька поліцейських легковиків і бісик-фольксваген. — Яке падло світло не вимкнуло?!

Я трохи затримався — саме малював кафе на іншому кінці Берліна, а тепер стояв і спостерігав, як поліція вигрібала з надр відселенки її різношерстих мешканців. Цікаво, Агнешку взяли? І що далі? Там залишилися речі. Добре хоч документи тримав біля себе. Дякую тобі, Агнешко, що привчила залишати гроші в камері зберігання на вокзалі. А то б зараз завіялися й ті майже півтори тисячі марок, які я встиг «намалювати».

— Ауфідерзейн, майн лібе фройнд, — буркнув я сам собі під носа і пішов подалі від «комуни». На душі — бридкіше не придумаєш. Розмірене життя, до якого я вже звик, розкололося, мов дзеркало.

— «Видели ночь, гуляли всю ночь до утра-а!» — я тинявся по Трептов-парку, наспівував і сьорбав пиво.

Мольберт я завіз і залишив там, де гроші, — у камері схову. А от, де ночувати, так і не зміг придумати. У парку ще гуляли люди, тож бродив і я. Згори на мене дивився радянський Солдат. Дівчинка, яку він тримав на руках, здавалося, боялася мене і горнулася до велетня із мечем.

— Dich! Gehe hierher! Schnell, schwein, — метрів за п’ятнадцять від себе я побачив бритоголових.

Один із них кричав саме мені. Виконувати наказ і підходити до зачохлених у шкіру бугаїв особливого бажання не було. Швидко глянувши в різні боки, я побачив, що є відступ до алеї. Повернувшись до нациків, я зігнув правицю в лікті, показавши їм відому комбінацію з двох рук.

— Пішли на хрін, підари!

Я біг так швидко, як тільки міг. Позаду, здавалося, біжить стадо бугаїв. Ковані армійські чоботи нациків викрешували іскри з бруківки. Пізні пішоходи сахалися в різні боки. Я почув, як одна старенька німкеня крикнула на ґвалт: «Поліція!» Був момент, що я навіть відчув дихання переслідувачів у себе на потилиці. Рвонув щодуху, побіг просто через дорогу, мало не налетівши на машину. Ззаду долітало вишукане німецьке матюччя. «Якщо доженуть — уб’ють! Точно». Ця думка додала мені сили. Я трохи відірвався. Утім, бриті не кинули переслідування. Неподалік я побачив вхід до А-бану. Залетів, неначе метеор. У цю мить я навіть був не проти здатися поліції. Краєм ока помітив, що на станцію прибуває електричка. Я перестрибнув через турнікет і шкереберть полетів сходами вниз. Падаючи, побачив нациків, що забігли теж і наштовхнулися на двох полісменів, які спершу кинулися за мною. Я рвучко підвівся і стрибнув у вагон. Двері зачинилися, я ще раз показав їм комбінацію з двох рук. Німкеня, яка з маленьким хлопчиком сиділа неподалік від дверей, перехрестилася.

— Іншудеген зи бітте, вибачте, — промовив я.

Електричка шугонула в тунель…

— Оце ти даєш! Так, кажеш, в армію не хочеться? — я сидів у кабіні фури, або «Тіри», як їх тут називають. Водій-ленінградець був середнього віку і дуже веселий. — А що в Гамбурзі будеш робити?

— Ще не знаю, малюватиму, а може, здамся як біженець, хоча… Навряд чи… Немає історії в мене, доказів, що мене «пресують» на батьківщині. Казка про страхи в армії їх не зворушить.

Володьчину фуру я спіймав на виїзді з Берліна. Ставши біля АЗС, я написав на аркуші «Hamburg» і поставив мольберт на узбіччі. Ніхто не спинявся. Тоді я взяв і дописав знизу російською: «Очень нужно!!!» За двадцять хвилин це дало результат — спинилося синє «Рено», з якого визирнув Володя:

— Раз очень нужно, марш в кабину!

— Я часто в Гамбурге бываю, — Володя розповідав увесь час, незалежно від того, слухав я чи спав, — он мне Питер напоминает. Такой же серый, разве что «Авроры» не хватает.

«Рено» зупинилося на відстій. Ми з Володею сіли їсти.

— Я в Гамбурге в порт еду. Попробую тебя там пристроить к пацанам знакомым. Поживешь на корабле, там полиция редко бывает.

— Їжа буде за півгодини, — голос Мадлен, чергової у відділенні «Червоного хреста», звучав суворо, однак насправді вона добре ставилася до різного непотребу, що збирався тут. — Русмане, загаси цигарку, бо підеш на вулицю!

Я кивнув у відповідь, загасив недопалок об порожню пачку. «Червоний хрест», або німецькою «Ротен Кройц», знаходився неподалік від центрального вокзалу Гамбурга. Сюди я навідувався нечасто, лише коли затримувався в місті й не хотів їхати в порт поночі. У комуні біля собору можна було переночувати, хоча не більше однієї ночі за один раз, а зранку — піти поїсти до вокзалу.

І ось я чекаю. За кілька столиків від мене сидить кенієць. Двометровий негр навіть не чорний, а чорно-синій. Волосся на голові коротке і нагадує металеву стружку. На лобі і збоку на голові видно шрами, мабуть, спогади про охоплену війною батьківщину. Негр, схоже, усю ніч не спав, бо очі в нього червоні, як розжарена вулканічна лава. Для повного сприйняття картини додайте сюди білосніжний спортивний костюм, кросівки і… «Тетріс» у руках кенійця. Себто сидить за столом двометрова макака, вбрана в усе біле і грається дитячою іграшкою. За кілька столиків — я, ще далі за стійкою — Мадлен. Більше нікого. Над Гамбургом тільки-но зійшло сонце. Аж раптом тишу вулиці розривають якісь звуки. Ще за мить через величезне вікно я бачу постать Акселя.

— Deutschen — große Nation! Emigranten — nach Hause! Schmutzigen Schweine! — горлопанить той на всю вулицю.

Я вже добре розумію німецьку. Аксель посилає всіх таких, як ми з кенійцем, під три чорти. Фрау Мадлен лише посміхається і хитає