Галина Микитчак - Джмеленя та дерево Ву

class="book">— Купив собі графський родовід і хизується. Я його пам’ятаю ще хлопчиськом. Тоді він був Дімка Наглий, бігав по Алупці квартири грабував.

— Ого! А ми з Дмитриком бачили його у Воронцовському палаці. Він казав, що палац буде його.

— Деяким людям півсвіту замало, а цілий забагато. У нас, у Львові, теж таких вистачає! — з жалем сказала бабця.

— Давайте не будемо сумувати. Кожного чекає його доля.

По дорозі побачили молочно-сірий Ай-Петрі й канатну дорогу від плато біля вершини й аж до пляжу. Маленькі, ледь помітні знизу жовті вагончики рухалися один в гору, інший униз. Канатів, до яких вони були підвішені, звідси не видно, й тому, здавалося, що вагончики самі по собі, наче зачаровані, пливуть у прозорому гірському повітрі.

— Це найдовша у Європі канатна дорога з безопорним прольотом. Його довжина між середньою і верхньою станціями — 1670 метрів! — розказав Селім. — Та тут багато рекордів. Наприклад, тролейбусна лінія «Сімферополь-Ялта» — також найдовша у світі!

— Навіть шкода, що ми приїхали сюди автівкою! А так би тролейбусом насолодились, — пожартувала мама Іванка, на що її чоловік відразу ж відмугикнув:

— Проведуть тролейбус Львів-Алупка — тоді будеш насолоджуватись!

Дорога повернула на північ і вгору. Зарості горобини, держидерева і фісташок змінилися світлим лісом із височезних сосен. Ці стрункі красуні дерева підносили свої крони на десятки метрів угору, а стовбури найбільших з них не обхопило б і троє людей. Ну, хіба у них були б дуже довгі руки.

— Ліси сосни кримської, — Селім був сьогодні замість туристичного гіда. — Колись із цих дерев робили щогли для вітрильників. Стовбури тут дуже високі й рівнесенькі. І міцні.

Біля однієї з найбільших сосен зупинились і сфотографувались. Наступна зупинка була біля найвищого в Україні водоспаду Учан-Су. Вода тут падає з висоти 98,5 метра! Назва водоспаду з кримськотатарської так і перекладається «вода, яка падає». Дуже мелодійна назва. І тут також на мандрівників чекала несподіванка. Коротка стежка привела їх до ледь помітного струмка, що тихесенько дзюркотів десь під кам’яними глибами й майже не показувався на очі. А над ним здіймалася прямовисна скеля, яку ніби розмалював кількома мазками велетенський художник. Перші мазки були білого, а наступні — кремового й рудого кольорів. Виявляється, Учан-Су можна побачити тільки навесні, коли у горах тануть сніги, або під час сильних злив. Тоді з височезного обриву зривається водяний потік. А тепер, наприкінці літа, води у водоспаді немає і краплі! Можна побачити тільки дорогу на скелі, яку вимальовує тала вода.

Ще годину тому вони їхали у підніжжі цієї гірської гряди! Знизу здавалося, що місцеві вершини — це суцільний шпичастий частокіл зі скель. Зверху ж простягалося рівнесеньке плато, вкрите вибіленими каменюками й сизо-жовтими травами. Подекуди до каміння тулилися низькі темно-зелені ялівці, пригинаючи волохаті голови до самої землі.

Звідси убік скель звертала вузька дорога, прямуючи до барвистих будиночків під зеленими й червоними дахами. Усі фотографувались на фоні Ялти. З однієї скелі відкривалася надзвичайна панорама і на Ялту, і на хвилю соснових борів, що звідусіль накочувалась на гори, і на морські хвилі, що рівними лініями з’являлись десь на горизонті й пливли до місцевих пляжів.

Селище Мисливське насправді селищем і не було, а швидше великим східним базаром. Тут із прибулих хотіли взяти гроші за вхід, але, побачивши Селіма, пропустили всіх безкоштовно. Здається, в Мисливському мешкали й працювали одні татари, які всюди снували, всміхались і пропонували свої товари. І Селіма вони точно знали, бо всі з ним ґречно віталися.

— Селям алейкум! Мерабе достум!3

Чого тільки тут не було! Десятки кафе, чайхана4, чебуречні, сувенірні крамнички, ятки, прилавки і столики. Тут було багато виробів з кримського ялівцю, які роками пахнуть хвойною живицею, кераміка, мушлі, магнітики, наліпки, тарілочки, горнятка, скриньки, прикраси та ще море інших штучок, які можна знайти тільки на морських базарчиках.

Там фото зі справжнім левеням, там — із трьохметровим пітоном, там — із крокодилом, там — із орлом, там — із мавпою, там — із папугою ара. Усі відразу ж розпереживались, що тваринам працювати тут вельми не весело, та виявилось, що це все вихованці з різних циркових труп, які на літо підзаробляють собі на харчі.

На вершину Ай-Петрі довелося купити вхідні квитки. Вершина теж, мабуть, на щось заробляла. З Мисливського вона виглядала доволі пологим схилом, який здіймався дещо вище за гірську гряду. Вузька стежка поміж жовто-сірих трав привела на витоптаний скелястий майданчик, а тут… По-перше, тут стояв інструктор, який стежив, щоб ніхто не уявив себе кажаном і не звалився з обриву, по-друге, цей схил був лише частиною вершини. Від нього, наче зубці на спині змія, відходили окремі скелясті шпилі. Серед них чотири виділялись своїми розмірами. Вони підносились над приморським краєм, наче правічні вежі, які вітер, дощ і сонце за тисячі років зробили схожими на скелі. З цих веж випиналося ще з десяток менших шпилів. Від побаченого спирало дихання, наче ти за мить перенісся в інший фантастичний світ, де скелі висять серед неба, а по них, мов відчайдушні підстаркуваті альпіністи, видираються древні кримські сосни. На одному зі шпилів стоїть хрест поруч низенької, але як світ старої сосни. Хто його поставив на цьому кам’яному пальці?

— Висота Ай-Петрі — 1234,2 метри, — розповідав інструктор, — тому летіти вниз дуже довго. Краще до країв майданчика не підходити. Ми на головній вершині гори, яку через шпилі, називають короною Криму. На заході бачимо Західну вершину, або Вестрон, ну, західний трон, а на сході — Східну вершину, звідти починається канатна дорога. Нижче, біля самої яйли, до скель притулилась старезна сосна Літак. Їй понад триста років.

Усі глянули, куди показував інструктор, і побачили сосну з товстелезним покрученим стовбуром і рівненькою пласкою кроною. Справді,