Анатолій Андрійович Дімаров - На коні й під конем

class="p1">Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум'яний, він сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, відрізавши, дає нам по шматочку.

— Почекайте тільки, нехай охолоне.

Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим часом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних цукром, вона так і тане в роті.

— Я б усе пироги їв, — каже Сергійко, збираючи крихти. Я не заперечую.

— І чого мама так рідко їх пече? — дивується брат.

— Бо мука дорога!

— Дивіться ж, не чіпайте пирога! — наказала нам мама перед тим, як іти на роботу. — Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо їсти... Біжіть краще надвір, пограйтеся...

Ми, звичайно, і не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно відпочивав, прикрившись рушником.

— Я тільки гляну, — врешті не витримує Сергійко.

Він обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум'яну скоринку.

— Він добрий-предобрий... І начинку видно, — показує брат на те місце, де мама відрізала нам по шматочку пирога.

— Не чіпай, у тебе ж палець брудний! — ревниво зауважую я.

Сергійко швидко облизує пальця, витирає полою:

— Уже чистий... Я тільки трошки...

І не встиг я отямитися, як він виколупує трохи начинки і кладе до рота.

Я хотів крикнути на нього, стягнути з стільця за штани, але братові очі засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.

— Еге, ти більше! — відразу ж запротестував Сергійко.

— Ну, годі! — врешті схаменувся я, коли в пирозі з'явилися дві великі дірки, наче там порпалася пара мишей. — Ходімо краще гратися.

— Ходімо, — неохоче погодився Сергійко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже підозріло він поглядав на стіл.

— Я ще трошки, — обізвався за якийсь час Сергійко, благально дивлячись на мене. — Одну капочку... Ось стілечки...

Я почухав потилицю і потягнув рушник з пирога.

— Тільки потрошку ж! — сказав братові, аби заспокоїти власне сумління. — Бо мамка нам лупки дасть.

Коли ми вдруге відірвалися від пирога, він мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пиріг аж запався, втративши половину начинки.

Лише тепер пригадали ми мамин наказ і перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?

— А як увесь з'їмо? — запитав Сергійко. — Скажемо, що то собака з'їв...

Я тільки похитав головою: хіба ж собака дістане зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.

— І навіщо ми ту начинку їли! — вже каявся брат.

Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

— Краще б ми її не їли!

— А як ми дірочки позаліплюємо? — все шукав порятунку Сергійко.

— Чим, у біса, їх заліпиш!

— Тістом... Або хлібом...

— Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!

І ми знову засумували.

— Знаєш що? — врешті надумався я.— Давай зробимо нову начинку.

Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з'їли до решти, а свою напхали в пиріг.

Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.

Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?

КОТИЛАСЯ ТОРБА

Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:

— Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!

Я, Сергійко, Сонька і Галя стояли посеред світлиці.

— А в сінях можна? А в кухні?

— Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:

Котилася торба

З високого горба,

А в тій торбі — хліб-паляниця,

Кому доведеться, тому і жмуриться!

Потім запитав:

— Уже?

— Ще! Ще! — лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.

— Вже!

Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.

— Це того, що вони за мною лізли, — сердилася Сонька. — Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!

Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.

— Куди ви! — засичав я на них. — Ховайтесь окремо. Та вони й не думали рухатися з місця.

— Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.

Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» і подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

Ставши посеред хати, я задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мій погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печі, отвір знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!

Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно відсунув його, поставив туди ж і горнятко, поки вмостився як слід. Під боком був солом'яний попіл, що так і здіймався, досить тільки поворухнутися. Сонька вже пішла на лови. Я затамував подих.

— Галя й Сергійко! — відразу ж закричала вона. — Стукалочки-палочки!

Згодом настала й Ванькова черга.

— То я просто не хотів бігти, що ти мене застукала, — солідно виправдовувався Ванько.

Потім почали шукати мене. Сонька нипала по кімнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре її знав, щоб піддатись на цю дешеву приманку.

— Він,