Астрід Ліндгрен - Міо, мій Міо

чув. Але я не міг вернутися назад. Не міг.
Земля Загірна була страшенно далеко. Без такого коня, як Міраміс, ми б туди ніколи не доїхали. Не перебралися б через високі гори, що здіймалися майже до самого неба. Та для Міраміса вони не були перепоною. Він ширяв над вершинами, мов птах. Я звелів йому спинитися на найвищій із них, де лежав сніг. Ми, не злазячи з Міраміса, оглянули землю, що розлягалася біля підніжжя гір. Там росла Пуща, і її осявав місяць. Вона була дуже гарна й зовсім не здавалася небезпечною. Отже, то була правда, що ліс, який спокійно спить у місячному сяйві, нікому не хоче зла. Так, мій тато-король казав правду: тут усе ласкаве, не тільки люди. Всі ліси і луки, струмки і зелені гайки також ласкаві й нікому не хочуть зла. І ночі тут лагідні й добрі, так само, як дні, і місяць світить так само ласкаво, як сонце, і темрява теж ласкава. Ніде ніщо не викликає страху.
Лише одного треба було боятися. Одного-однісінького.
Зі спини Міраміса я бачив далеко за Пущею огорнуту густою темрявою країну. То була незвичайна темрява. На неї не можна було глянути, не здригнувшись.
— Що то за така моторошна країна? — спитав я Юм-Юма.
— Там починається Країна Чужинецька, — відповів він. — Це її прикордонні терени.
— Країна лицаря Като, — сказав я.
Тієї миті Міраміс затремтів, а від гори відірвався величезний камінь і, страхітливо загуркотівши, покотився вниз.
Так, лише одного треба було боятися — лицаря Като. Його я боявся. Дуже боявся! Але не хотів більше думати про це.
— Пуща, — сказав я Юм-Юмові. — Пуща — ось куди ми зараз поїдемо.
Міраміс заіржав, і між горами покотилася гучна луна. Потім він знявся в повітря й поволі полинув у напрямку осяяного місячним світлом лісу біля підніжжя гір. А з того лісу почулися дивні звуки, ніби у відповідь Мірамісові серед ночі заіржала сотня коней.
Ми спускалися все нижче й нижче, аж поки Міраміс торкнувся копитами верхівок дерев… Легенько, майже нечутно. Нарешті ми пірнули між крислате зелене гілля.
Оце й була Пуща.
За свій вік я бачив не дуже багато лісів, проте мені здавалося, що більше ніде не було такого, як цей. Пуща приховувала в собі таємницю. Я відчував, що то велика, незвичайна таємниця, але місячне сяйво прислонювало її, і я не міг про неї дізнатися. Поки що не міг. Дерева шелестіли про цю таємницю, але я не розумів їх. Дерева купалися в місячному сяйві і знали про таємницю, а я нічого не знав.
Зненацька ми почули далекий тупіт копит. Здавалося, що серед ночі біжить сотня коней, і коли Міраміс заіржав, йому відповіло багатоголосе іржання. Тупіт копит лунав дедалі ближче, іржання ставало ще гучніше, і не встигли ми й охнути, як на нас налетіла сотня білих коней з розмаяними гривами, таких самих, як Міраміс. Міраміс кинувся в табун, і всі коні заходились гасати вздовж і впоперек по лісовій галявині. Юм-Юм і я зіскочили на землю й стали під деревом, спостерігаючи, як цілий табун білих коней на чолі з Мірамісом шалено вибрикував по галявині в місячному сяйві.
— Це вони так радіють, — сказав Юм-Юм.
— А чого вони радіють? — спитав я.
— Того, що Міраміс вернувся додому, — відповів Юм-Юм. — Ти хіба не знав, що Міраміс жив у Пущі?
— Ні, не знав, — відповів я.
— Як ти ще мало знаєш, Міо, — сказав Юм-Юм.
— А як же він опинився в мене?
— Наш король послав у Пущу гінця з наказом, щоб один із його білих коней прийшов на Острів Зелених Лук і став твоїм конем.
Я дивився на Міраміса, що весело вибрикував у місячному сяйві, і в моє серце закрався неспокій.
— Як тобі здається, Юм-Юме, може, Міраміс невдово-лений, що йому довелося стати моїм конем? Може, він хотів би вернутися в Пущу?
Не встиг я вимовити ці слова, як Міраміс підбіг до мене, поклав голову мені на плече і тихенько заіржав.
— Бачиш, він воліє бути з тобою, — мовив Юм-Юм.
Я зрадів, погладив Міраміса й дав йому грудочку цукру. Він торкнувся м'якеньким носом моєї руки і взяв цукор.
Ми поїхали далі Пущею, і сотня білих коней подалася за нами. Я відчував, що в повітрі висить таємниця. Про неї знав цілий ліс, кожне дерево, всі зелені липи й осики, що так ласкаво шелестіли над нашими головами, коли ми їхали під ними, про неї знали білі коні і птахи, що прокинулися від тупоту копит, знали геть усі, крім мене. Юм-Юм не перебільшував, коли казав: "Як ти ще мало знаєш, Міо!"
Я пустив свого коня вчвал, і весь табун побіг чвалом. Ми їхали дуже швидко. Мій червоний плащ зачепився за гілляку. Може, дерево хотіло зупинити мене, може, воно хотіло розповісти мені таємницю? Але я поспішав. Я помчав далі, і в моєму плащі зробилася чимала дірка.
Раптом серед лісу ми побачили казкову білу хатинку під солом'яною стріхою. Навколо неї росли яблуні. Проти місяця білів яблуневий цвіт. Вікно стояло відчинене, і з хатини долинало клацання. Наче хтось ткав на ткацькому верстаті.
— Може, поглянемо, хто там тче? — спитав я Юм-Юма.
— Погляньмо, — погодився Юм-Юм.
Ми злізли з коня й пішли стежкою між яблунями до хатини. Ми постукали в двері, і верстат затих.
— Заходьте, хлоп'ята, — озвався чийсь голос. — Я так довго чекала на вас.
Ми зайшли до кімнати й побачили ткалю за верстатом. Вона ласкаво, привітно кивнула нам головою.
— Чого ви тчете серед ночі? — спитав я.
— Я тчу чарівне полотно, — відповіла вона. — А його треба ткати вночі.
Крізь вікно заглядав місяць, його світло падало на полотно, і воно все мерехтіло. Кращого полотна я зроду не бачив.
— Казкову тканину й чарівне полотно треба ткати вночі, — пояснила ткаля.
— А з чого ви його тчете, що воно таке гарне? — спитав я.
Вона не відповіла, а почала знов ткати. Вона клацала лядою і стиха наспівувала сама собі:
Місячне сяйво, серця червона кров,
місячне сяйво, срібло й багрянець,
цвіт яблуневий роблять м'яким,
ніжним, як легіт в нічній траві.
Та Жалібник співа свою пісню над лісом…
Її тихий, одноманітний спів був не дуже гарний. Та коли вона скінчила свою пісню, я почув знадвору інший спів, який відразу впізнав. Ткаля правду казала: Жалібник співав свою пісню над лісом. Він сидів на вершечку дерева й так співав, що в кожного, хто його чув, серце стискалося з туги.
— Чого той Жалібник співає? — спитав я у