Микола Васильович Гоголь - Вечори на хуторі біля Диканьки

«Ну, а як збрешеш?»

«Збрешу — завдаток твій!»

«Добре! ну, давай же по руках!»

«Давай!»

VI

От біда, Роман іде, от тепер, якраз насадить мені бебехів та й вам, пане Хомо, не без лиха буде.

З малоросійської комедії

Сюди, Афанасію Івановичу! ось тут тин нижчий, підіймайте ногу, та не бійтесь: дурень мій подався на цілу ніч з кумом під вози, щоб москалі часом не поцупили чого».

Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився коло тину; той виліз хутко на тин та довго стояв, вагаючись, на ньому, ніби висока страшна примара, націлюючись оком, куди б краще стрибнути, і, нарешті, з шумом кинувся в бур'ян.

«Ото лихо! чи не забилися ви, чи не скрутили ще, боронь боже, в'язи?» лепетала заклопотана Хівря.

«Цс! нічого, нічого, найлюб'язніша Хавроніє Никифорівно!» болісно й пошепки промовив попович, підводячись на ноги: «крім хіба уязвлення від кропиви, цього змієподібного зілля, як казав небіжчик отець протопоп». «Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Афанасію Івановичу, що на вас болячка чи соняшниця напала. Нема та й нема. Як же вам живеться? Я чула, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини!»

«Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п'ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів із сотню, а курей, якщо полічити, то не буде й п'ятдесяти штук, яйця ж усе більше протухлі. Та воістину сладосні приношення, мовивши до прикладу, єдино від вас сподіваємося дістати, Хавроніє Никифорівно!» говорив далі попович, розчулено поглядаючи на неї і присуваючись ближче.

«Ось вам і приношення, Афанасію Івановичу!» промовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою кофту, що наче ненавмисно розстебнулася: «варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!»

«Б'юсь об заклад, якщо це зробили не наймайстерніші руки з усього Євиного роду!» сказав попович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. «Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє прагне від вас поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки».

«От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хочеться, Афанасію Івановичу!» відповіла огрядна красуня, прикидаючись, ніби не розуміє.

«Розуміється, любові вашої, незрівнянна Хавроніє Никифорівно!» пошепки промовив попович, тримаючи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий стан її.

«Бог знає, що ви видумаєте, Афанасію Івановичу!» сказала Хівря, соромливо опустивши очі свої. «Чого доброго! ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватися!»

«Щодо цього я вам скажу хоч би й про себе», говорив далі попович: «коли був я, до прикладу сказати, ще в бурсі, ось, як тепер пригадую…»

Тут почулося знадвору гавкання й стукіт у ворота. Хівря поквапно вискочила й вернулась, уся збліднувши.

«Ну, Афанасію Івановичу, ми попалися з вами: народу стукається купа, і мені вчувся кумів голос…»

Вареник застряв у горлі поповичеві… Очі його вирячились, начебто який-небудь виходець з того світу тільки що зробив йому перед цим візит свій. «Лізьте сюди!» кричала перелякана Хівря, показуючи на покладені під самою стелею на двох перекладинах дошки, де було навалено всякого хатнього манаття.

Небезпека додала духу нашому героєві. Опам'ятавшись трохи, скочив він на лежанку і поліз звідти обережно на дошки. А Хівря побігла без пам'яті до воріт, бо стукали знову та ще дужче й нетерплячіше.

VII

Та тут чудасія, мосьпане!

З малоросійської комедії

На ярмарку трапилася дивна пригода: скрізь пішла чутка, і що десь між крамом з'явилася червона свитка. Бабі, що продавала бублики, привидівся сатана у вигляді страшної свині, що безперестанку нахилявся над возами, начебто шукаючи чогось. Це швидко облетіло всі кутки вже притихлого табору; і всі вважали за злочин не вірити, дарма, що баба з бубликами, пересувна крамниця якої стояла поряд із яткою шинкарки, вклонялася цілий день без потреби і виписувала ногами цілковиту подібність свого смачного краму. До цього долучились ще перебільшені звістки про чудо, бачене волосним писарем у розваленому сараї, отож проти ночі всі щільніше тулилися одне до одного; спокій зник, і страх заважав кожному склепити очі свої; а ті, що були не дуже хоробрі і запаслися ночівлею в хатах, забралися додому. До таких належав і Черевик із кумом та дочкою, які разом з гостями, що напросились до них у хату, і зчинили стукіт, що так перелякав нашу Хіврю. Кума вже трохи розібрало. Ще можна було бачити з того, що він двічі проїхав своїм возим по подвір'ю, поки знайшов хату. Гості теж були у веселому настрої і без церемонії увійшли перше за самого хазяїна. Дружина нашого Черевика сиділа, як на голках, коли почали вони нишпорити по всі кутках у хаті.

«Що. кумо, скрикнув, увійшовши, кум: «тебе ще й досі трясе пропасниця?»

«Егеж, нездужається», відповіла Хівря, неспокійно поглядаючи на дошки, накладені під стелею.

«Ану, жінко, дістань-но там у возі баклажок!» казав кум до жінки, що приїхала з ним разом: «ми хильнемо його з добрими людьми; прокляті баби нагнали такого страху, що й сказати соромно. Та ми ж, їй-богу, браття, через дурницю приїхали сюди!» казав він далі, сьорбаючи з череп'яного кухля. «Я тут-таки ставлю нову шапку, якщо баби не надумали покепкувати з нас. Та хоч би й справді сатана! — Що сатана? Плюйте йому на голову! Нехай би оцю хвилину забагнулось йому стати ось тут, наприклад, передо мною: був би я собачий син, коли не дав би йому дулю аж під самісінький ніс!»

«Чого ж ти враз зблід увесь!» закричав один з гостей, вищий від усіх на голову, що намагався завжди вдавати з себе сміливця.

«Я… Господь з вами! приснилось!»

Гості посміхнулись. Задоволена усмішка з'явилась на обличчі дотепника-сміливця.

«Куди тепер йому збліднути!» підхопив другий: «щоки в нього розцвіли, як мак; тепер він не Цибуля, а буряк, — або краще, як та червона свитка, що так налякала людей».

Баклажок прокотився по столу і зробив гостей ще веселішими, ніж перше. Тут Черевик наш, якого давно мучила червона свитка та не давала й на хвилину спокою цікавому його духові, підступив до кума.

«Скажи, будь ласка, куме! от питаю, та ніяк не допитаюся, що то за історія з тією проклятою свиткою».

«Е, куме! воно б не годилось розповідати проти ночі; та хіба вже на те, щоб догодити тобі й добрим людям (при цьому повернувся він до гостей), що їм, я бачу, так само, як і тобі, хочеться дізнатися про цю диковину. Ну, добре. Слухайте ж!»

Тут він почухав плече,