Стівен Кінг - Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

ж розміру, як і очі — сповнені невинності, яка в такій дірі довго не протримається. У погляді бриніло приховане захоплення, що переповнювало його, яке водночас зворушувало і лякало.

— У Шеба, може, подають біфштекси.

— Це та забігайлівка, де піаніно?

— Еге, — кивнув хлопець. Погляди його товаришів стали погрозливими і ворожими. Швидше за все, йому доведеться поплатитися за доброту і язикатість.

Стрілець торкнувся крис капелюха.

— Дуже вдячний. Приємно усвідомлювати, що бодай хтось У цьому місті настільки розумний, що вміє розмовляти.

Він пройшов повз них, ступив на дерев'яний тротуар і рушив униз вулицею до Шеба, а за спиною в нього пролунав виразний і сповнений презирства голос одного з парубків, дитячий дискант — не більше:

— Травоїдник! І давно ти трахаєшся зі своєю сестрою, Чарлі? Травоїдник! — А потім пролунав звук завданого удару і плач.

Перед салуном «У Шеба» нерівним полум'ям горіло три гасових лампи — по одній з кожного боку від входу, третя була прибита над перехнябленими, схожими на кажанячі крила дверима. Хор, що виводив «Гей, Юдо», мабуть, вичерпав свої можливості, і піаніно тренькало якусь іншу стару баладу. Звук голосів був таким тонким, наче нитки рвуться. На якусь мить стрілець затримався на порозі, зазираючи всередину. Підлога, посилана тирсою, плювальниці біля столів із хисткими ніжками. За шинквас правила товста дошка на козлах для розпилювання дров, за нею — липке від бруду дзеркало, в якому відбивався піаніст зі своїм неодмінним атрибутом: сутулою від сидіння на табуретці спиною. Передня панель піаніно була знята, тож було видно, як дерев'яні молоточки здіймалися вгору і падали униз, коли на цій хитромудрій штуковині грали. За шинквасом стояла жінка з волоссям солом'яного кольору, у брудній блакитній сукні. Одна поворозка трималася на англійській булавці. У глибині залу виднілося чоловік шестеро відвідувачів: вони дудлили спиртне і знехотя грали у «Гляньте». Ще шестеро зібралися поблизу піаніно. Четверо чи п'ятеро — біля шинкваса. І старий зі скуйовдженим сивим волоссям, який валявся біля столика неподалік від дверей. Стрілець зайшов усередину.

Щойно він переступив поріг, як голови повернулися, мов на шарнірах, — усі вирячилися на нього й револьвери. На якусь мить запала майже повна тиша, якби не забутий всіма піаніст, що продовжував бренькати. Тоді на обличчі жінки за шинквасом з'явилася гримаса, і все повернулося на круги своя.

— Гляньте, — сказав один із картярів у кутку і побив чирвову трійку виновою четвіркою, виклавши всі свої карти. Хазяїн трійки вилаявся, відштовхнув від себе свою ставку, і почалася нова партія.

Стрілець підійшов до жінки за баром.

— Ви подаєте м'ясо? — спитав він.

— Аякже. — Вона подивилася йому просто у вічі. Колись вона, мабуть, була гарненькою, та відтоді світ зрушив з місця. Тепер її щоки були брезклими, а на лобі зміївся сірувато-синій шрам, який вона густо припудрила. Але пудра лише підкреслювала те, що за задумом мусила приховувати.

— Чиста яловичина. Породиста худоба. Але воно дороге.

«Породиста худоба, хай мені грець, — подумав стрілець. — У вашій комірчині лежить м'ясо триоких чи шестиногих або ж й те, й те разом, от що я думаю, леді-сей».

— Мені три біфштекси і пиво, коли ваша ласка.

І знову ця ледь відчутна зміна настрою відвідувачів. Три біфштекси. Роти переповнилися слиною, а язики повільно злизали її, смакуючи. Цілих три біфштекси. Чи бачив коли-небудь хоч один із присутніх, щоб хтось з'їдав одразу три біфштекси?

— Це буде п'ять боксів. У тебе є п'ять боксів?

— Доларів?

Судячи з того, що вона кивнула, йшлося їй, напевно, про бакси. Хоча це був його здогад.

— Разом із пивом? — із легкою посмішкою спитав він. — Чи пиво окремо?

Вона не посміхнулася у відповідь.

— Пиво я врахую. Коли побачу, якого кольору твої гроші.

Стрілець поклав на шинквас золотий, і всі негайно прикипіли до нього поглядами.

За шинквасом, ліворуч від дзеркала, пашіла жаром вугільна плитка. Жінка зникла у кімнатці позаду неї і повернулася зі шматком м'яса на папері. Скупо відчикрижила три кусники і поклала їх на решітку. Аромат смаженини поширився миттєво, від нього паморочилося в головах. Із флегматичною відстороненістю стрілець стояв, підсвідомо фіксуючи, що піаніно раз за разом збивається з ритму, картярі вже грають не так швидко, а завсідники бару кидають косі погляди.

Чоловіка, що був уже на півдорозі до нього, стрілець побачив У дзеркалі. Він був майже лисий, а рука міцно стискала рукоять величезного мисливського ножа, що стримів з-за пояса, наче із піхов.

— Сядь на місце, — промовив стрілець. — Зроби собі послугу, чоловіче.

Той зупинився. Його верхня губа за інерцією піднялася, наче у пса, і на мить запала мовчанка. Тоді він повернувся до свого столу, і атмосфера знову стала такою, як раніше.

Пиво подали у надщербленому скляному бокалі.

— У мене нема здачі з золотого, — грубо промовила жінка.

— Здачі не треба.

Вона сердито кивнула, наче її розлютив цей прояв заможності, хай навіть на її користь. Але золотий узяла, і за мить на поплямованій тарілці з'явилися біфштекси, червоні по краях.

— У вас є сіль?

У маленькій глиняній сільничці, яку вона дістала з-під шинкваса, сіль узялася грудками, тому стрільцеві довелося розминати їх пальцями.

— А хліб?

— Нема хліба.

Він знав, що вона бреше, але також знав причину і не став наполягати. Голомозий витріщався на нього синюшними очима, то стискаючи, то розтискаючи кулаки на скіпковій, подовбаній поверхні столу. Ніздрі поволі роздувалися й опадали, втягуючи аромат м'яса. Врешті-решт, за це не треба було платити.

Стрілець почав спокійно їсти, не смакуючи: просто краяв м'ясо на шматки і швидко вкидав його виделкою до рота, намагаючись не думати про те, як виглядала корова, з якої це м'ясо зрізали. Породиста худоба, сказала вона. Авжеж! А свині, мабуть, танцювали комалу в світлі місяця Мандрівного Торгівця.

Він уже майже доїв і збирався замовити ще пива та скрутити цигарку, коли на його плече лягла чиясь рука.

Зненацька він відчув, що в кімнаті знову стало тихо, а в атмосфері з'явилася напруженість. Повернувшись, він втупився в обличчя чоловіка, який спав біля дверей, коли зайшов до зали. То було жахливе обличчя. Запах чортового зілля породжував сморідні міазми, очиська були страхітливими — широко розплющені, люті очі людини, яка дивиться, але не бачить, погляд, завжди звернений усередину, в сірий притон розгнузданих, неконтрольованих марень, що беруть початок у смердючих болотах підсвідомості.

Жінка за шинквасом тихо застогнала.

Потріскані губи вивернулися, наче їх звела судома, піднялися, оголюючи вкриті зеленим нальотом, замшілі зуби, і стрілець подумав: «Він навіть не курить це зілля. Він його жує. Справді жує».

І наступна