Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

якби вона надумала просити милостині на ринковому майдані.

Волосся розтріпалось, а витягнуте лице схудло, через що довгий ніс здавався просто величезним.

Довго ж мені чекати визволителя, подумав Арман.

Принцеса дивилася на нього з-під лоба, і в темних очах її був страх, але не було паніки.

— І що ж нам тепер робити? — поцікавився Арман удавано добреньким голосом. — Як зазвичай чинять з бранцями, котрі вдаються до втечі? Здається, їх кидають у колодязь до змій?

Юта наїжачилась ще більше. Сказала тихо і з гідністю:

— Я що, давала вам обіцянку не тікати? Це моє законне право… Усякому в’язневі дозволено тікати, якщо його погано стережуть…

Арман насупився:

— Погано стережуть? А як тобі вдалося вибратись, принцесо?

Відповіддю йому було горде мовчання.

Арман обійшов бранку довкола, міркуючи вголос:

— Двері були замкнені закляттям. У закляттях ти, принцесо, не тямиш. Може, ти вилізла крізь щурячу нору чи крізь якусь іншу дірку?

Юта пирхнула — обурення на якийсь час пригнітило в ній страх:

— Могли б і краще закляття дібрати, дорогоцінний пане драконе! Я ці двері відмикаю й замикаю, наче у себе вдома…

Зрозуміло, вона відразу пошкодувала про сказане, бо Арман неприємно вишкірився:

— Он як?

І, взявши Юту за плече, підштовхнув до розчинених дверей Органної зали, захряснув ці двері перед її носом і пробурмотів крізь зуби:

— Хорра-харр…

Юта спостерігала за ним з-під лоба.

— Ну, — посміхнувся Арман, — тепер покажи, принцесо, як ти це робиш. Відімкнеш — помилую.

Юта знизала плечима, глузливо на нього глянула й промовила ніби знехотя:

— Рраха-ррох…

Двері скрипнули й відчинилися. Юта ступнула за поріг, ніби збиралася гордо піти.

— Серед людей не користуються цим закляттям, — глухо сказав за її спиною Арман. — Як ти його знаєш?

Юта обернулася:

— Ключик наліво — ключик направо… Ясно ж, що треба закляття вимовити навпаки!

Якийсь час Арман і Юта дивилися одне на одного.

— Добре, — зронив нарешті Арман, і Юта несподівано відчула певне полегшення. — Добре. Обіцяв помилувати — і помилую… Тільки… — тут у голосі його знову зазвучали суворі нотки обвинувача, — як ти посміла, принцесо, явитися сюди, і що ти тут робила?

Юта втягла голову в плечі. Справді, яка ґорґулья її вкусила, навіщо було чіпати ці кришталеві горщечки? Клята цікавість… Тепер вона попалася, прикро й по-дурному, і в кращому разі її знову замкнуть, наче вівцю в кошарі…

— Що я робила? — пробурчала вона, намагаючись говорити якомога наївніше. — Що я робила? Нічого… особливого. Я… грала.

— Грала?!

Арман розвернув Юту за плечі — трохи грубо — і підвів упритул до стихлого музичного інструмента.

— Грай зараз.

Принцесі аж у грудях похололо. Очевидно, вона зробила щось жахливе, здуру в цьому зізналася, й тепер на неї чекають знущання та кара.

— Ні… — пролепетала вона поблідлими губами. — Я не те хотіла сказати…

Арман здійняв очі до стелі, вкритої патьоками:

— Грай. Як ти грала? Так? — він постукав пальцем по найближчій кришталевій скляночці.

Юта заціпеніло мовчала. Арман гучно втяг у себе повітря.

Двісті років він не розмовляв з особами жіночої статі, та й узагалі ні з ким не розмовляв, окрім себе. Йому дуже нелегко було надати своєму хрипкому голосу відтінку, який з певним перебільшенням можна було б назвати м’якістю:

— Послухай, принцесо, я тебе не лякаю, не б’ю тебе, не кричу навіть… Ти ж грала, поки мене тут не було? То зіграй зараз, а я хочу на це подивитися.

Юта схлипнула й вирішила, що все одно — пан або пропав. Удома вона любила гратися з кришталевими келихами — водити вологим пальцем по їхніх вінцях і слухати мелодійний звук, що при цьому лунав.

Вона боязко озирнулася — Арман відійшов, щоб її не лякати.

Тоді вона швидким хлопчачим рухом запхнула пальця в рот, послинила, потім ступнула вперед і провела по вінцях найближчої скляночки.

М’який, чистий, незвичайний звук народився під брудним заслиненим пальцем, наповнив скляночку, розбудив ґрона прозорих куль, які відгукнулися резонансом; розрісшись і збагатившись, звук посилився срібними трубами, відбився від кам’яних стін і вразив у саме серце свого єдиного слухача — Армана.

Юта провела пальцем по вінцях іншої скляночки — звук змінився, тепер це був акорд. Арман, спантеличений, туго накручував на палець висмикнуту з маківки волосинку.

Юта перестала грати й обернулася.

Вона питально дивилася на нього — довготелесе дівчисько в лахмітті, а музичний велет за її спиною все співав, не бажаючи замовкати після тисячолітнього мовчання.

Арман важко ковтнув слину. Спитав тихо:

— Ти коли-небудь бачила такий інструмент, грала на ньому? Де?

Юта перевела дух — небезпеки, здається, не було. Відповіла несміливо:

— Ніде не бачила… У нас такого немає… Я просто, ну, здогадалася, як ви на ньому граєте…

— Як я на ньому граю?!

Юта сахнулася. Арман, мабуть, міг налякати кого завгодно.

Увечері вона сиділа у кріслі, в залі, перед каміном. Це було те саме крісло, в якому вона вперше отямилася, опинившись у замку і сприйнявши Армана за визволителя. Зараз цей спогад змушував її червоніти.

Ютине лахміття змінила тепер якась хламида з Арманових скринь — він слушно вирішив, що принцеса не повинна скидатися на волоцюгу, бо це може в останню мить відвернути визволителя. Юта помилася й причесалася; склянка випитого вина забарвила її впалі щоки здоровим рум’янцем і допомогла хоч на певний час забути про лихі пригоди. Арман, сидячи по другий бік стола, відзначив з подивом, що в бранки досить ясний і осмислений погляд — хоч це, зрозуміло, не затьмарює відвертих вад її зовнішності.

— То ви не ки… не кинете мене в колодязь зі зміями? — бурмотіла Юта неслухняним язиком.

— Подивимось, — задумливо відповідав Арман. — Не кину, якщо не пхатимеш носа куди не слід… Замикати тебе, бачу, нема сенсу, але заходитимеш ти тільки туди, куди я дозволю… Забудь і думати про непокору! Пам’ятай про пацюків, про змій… — він завагався, чи не перекинутись для постраху на дракона, проте не мав ні охоти, ні сили.

* * *

Остін наснився їй ще раз — але якось розмито, невиразно, і вона не могла згадати свій сон. І все ж щоразу, вкладаючись увечері на солом’яний матрац, вона довго думала про контестарського принца й намагалася закликати його в сновидіння.

Тепер вона взувалася в старі мотузяні сандалії — а в них набагато приємніше ходити по камінні, ніж босоніж. До того ж Юті було дозволено підніматися на верхівку західної вежі — її увінчував оточений зубцями відкритий майданчик, і можна було підставляти обличчя сонцю й вітру, дивитися на море й на берег, по якому звивалася дорога.

У перші дні Юта не злазила з вежі — їй постійно здавалася, що на