Андрій Кузьменко - Я, «Побєда» і Берлін

переставала мене дивувати людська винахідливість. І дійсно — як може відчинити двері людина, яка, затискуючи двома руками свої сфінктери, щоб не впісятися, біжить з останніх сил від машини до місця, де збуваються мрії. Про затиснуті сфінктери — це я виключно про мужчин, звичайно. Коли закінчився напряг, дико захотілося спати. Наставав вечір, падав противний німецький дощ. Автобан несподівано звузився до однієї смуги, і ми пересікли знак «40». Я гальмонув до появи такого близького, як кінець світу, звуку, з яким тряслося крило, і їхав хвилин з двадцять зі швидкістю, якої вимагав суворий німецький знак. Охоти башляти триста марок за перевищення швидкості в нас із Бардом не було, тому я виконував усі знаки чітко, і навіть занадто. Коли автобан знову розійшовся до своїх звичних розмірів, я, глянувши в дзеркальце, помітив величезний хвіст машин, який назбирався за нами за цей час. І дійсно — обігнати наш екіпаж було неможливо, на моргання фарами ззаду ми не реагували, позаяк елементарно не було видно, чи хтось моргає, чи ні. за відсутності дзеркал у машині. В Німеччині нема обмеження швидкості на автобанах, і якщо на ділянці, де є ремонт, висить знак «40», то всі акуратно їдуть «соточку» і не переживають, що буде стояти поліція, бо поліція вірить німецькому народу на слово і стояти там не буде. І тим більше нереально знайти придурка, який буде пхатися зі швидкістю черепахи річної звичайної по дорозі, яка рівніша від будь-якої української в триста разів. Ніколи в житті не бачив я стільки «факів» у свій бік, як тоді з усіх чотирьохсот тисяч машин, які нас обганяли. Вони стратили через «русі швайнів» дорогоцінні двадцять хвилин свого драною часу і гикали в мій бік свої дулі. Останнім їхав величезний ГІР. Обігнавши мене, він включив на задній стінці свого причепу фару, яка була спроможна знайти на нічному небі планету Меркурій з його супутниками. Мій дикий оскал, викликаний світлом дітища інженера Гаріна, досі борознить простори космосу на кінцях променів, які вилетіли з цієї фари, пройшли крізь мене і полетіли вбік туманності Андромеди. Він збиває з курсу міжпланетні каравани у далеких Кассіопеях нештучним виразом обличчя, на якому відбилася вся нелегка доля землян. Мій вираз обличчя увібрав у себе всі тяготи земних воєн, інквізиції і плач динозаврів під час льодовикового періоду. Я ніс месседж із Землі до нових цивілізацій, а здавалося би, просто так — фура моргнула. Я зупинився на обочині, бо нести месседж не так просто. З очей летіли розжарені кусочки металу, і якби мене в той момент перенести в Женевську клініку паранормальних явищ, мені б вручили Нобелівську премію в галузі медицини. Я відчував, що можу вродити. Фура крім світла нагородила нас паровозним гудком, який змусив Барда втекти у корчі і довго змагатися зі своїм бажанням викакати печінку. За годинку я відійшов, а Бард повернувся з експедиції. Ми тільки-но розминулися з поліцейською машиною, яку викликали добряки-німці для нас, за те, що ми стояли в недозволеному місці. Але поліцаїв від нас відгороджував бетонний паркан між смугами автостради, і їх чекала довга дорога до розвороту в наш бік. Перший раз за цей час я кайфонув, що я в Європі.

Берлін зустрів нас мрякою з неба і аварією на перехресті Потсдамер і ще якоїсь штрассе. Двоє людей стояли біля своїх розфігачених малолітражок і закохано дивилися один на одного в очікуванні представника страхової контори, яка приїде і віддасть їм бабки за те, що вони заснули за рулем. Друг Барда Томас жив у Нойкьольні — районі, який кишів турками, арабами, лавашами, чейханами та іншими з ними пов'язаними «хернями». Його батько був серйозним перцем в Дюссельдорфі. Ні одна газета не виходила в тому місті без його підпису. Томас був повною протилежністю свого тата. Він цілими днями читав Маркса, бухав пиво і колупався пальцем у великій, як холодильник «Бош», cpaцi. Зростом два метри ЗО сантиметрів і вагою під двісті кіл, ця людина мала ангельський голос, і псяча німецька мова з його уст звучала, як спів Плачідо Домінго. Його сімейний трусняк був такого розміру, що в кожний його отвір можна було пустити вітку нафтопроводу Одеса-Броди. Коли він стояв посеред коридору і говорив по телефону, заважаючи всім сорока мешканцям з України, які наповнювали його квартиру 360 днів на рік, скористатися туалетом, вони бігали в нього між ногами, навіть не нахиляючи голови. Українці були невід'ємною частиною квартири Томаса. Він іноді виходив — українці ж знаходилися в ній постійно. Всі вони, і я в тому числі, як таргани, лазили по всіх ничках і вижирали всьо те, що Томас запасав для себе. Він свято вірив у своє призначення — давати українцям дах над головою у чужій далекій країні. Він знаходив придурків, які купували бардових манекенів, методично виносив гори сміття після нашої, такої непотрібної для Мами Європи життєдіяльності, позичав нам гроші і просто спостерігав за нами, як інопланетяни спостерігають за примітивними землянами.

Паркінг у Берліні — справа досить заморочена. Можна приїхати і втикнутися в дірку зразу біля свого під'їзду, а можна годинами кружляти по кварталу і кінець кінцем залишити машину за два-три кілометри від дому і чесати звідтам пішки з гіркими думками про те, як турецькі гімнярі будуть розкурочувати її вночі. Нам пощастило — жирний старий німець якраз збирався відвезти свою грубу сраку на роботу в Шпандау — тридцять км від дому. їхати було з корками довго, тому завбачливий гоблін стартував, коли весь квартал ще додивлявся останню порцію своїх нецікавих, буржуазних снів, та ще й на німецькій мові. Фу. Я виліз з машини, як ветеран японської війни, якого виписали зі шпиталю після пересадки опорно-рухового апарату. Мені боліла спина, ноги гуділи і тряслися, здається, від того я навіть попукував, але був вітер, і Бард нічого не чув. Ми взяли з собою сумки й піднялися по крутих як на такого інваліда, як я. сходах Томасового під'їзду. Третій поверх, двері наліво, дзвінок і пауза. Всьо, як мато бути. Томас мусив мати час роздуплитися. Ми це знали і терпеливо очікували під дверима. Всього якихось 15 хвилин, і в коридорі стали чутися звуки, ніби хтось волочить два мішки з бульбою. Томас човгав ногами по підлозі в шльопанцях 56 розміру. З таким самим успіхом він міг ходити по квартирі на лижах і не чув би різниці. Із виразом невимовного захоплення він посміхнувся, відкривши рот, в який без