Максим Іванович Кідрук - Навіжені в Перу

по-третє, у меморандумі «грінпісівців» є один проблематичний пункт, де йдеться про те, що котів та собак потрібно постачати на пукти збору живими, а це значить, чувак, що… що нам доведеться їх годувати. А я про це якось зовсім не подумав…

— А це проблема?

— Так.

— Наскільки велика?

— Ну-у… навіть врахувавши тих котів та собак, яких ми, ймовірно, виловимо по дорозі, виходить, що ми займаємось бізнесом заради бізнесу. Виторг від кастрації заледве покриє транспортні видатки, оренду вантажівки та харчування нашого звіринця на колесах…

— Максе, ти облажався! — отак грубо й безпардонно вишпетив мене товариш. — Можеш вигадувати які завгодно відмовки, але відповідальність за всі збитки лежатиме на тобі! — потім Артем надув щоки, впер руки в боки і чванькувато доказав: — Сам напартачив — сам і розхльобуйся, а як не тямиш, то пиши мені нову боргову розписку.

Через такі слова я, зрозуміло, сильно насурмився і, відповідно, і собі напнув щоки й приткнув руки в боки.

— Чувак, ти чого розпсихувався?! — грізно насупивши брови, підступаю впритул до напарника. — Такі твої слова страшенно прикрі для мене, і вони… вони просто неприпустимі! Невже ти ставиш під сумнів мій бізнесовий нюх? Невже ти більше не віриш у мою божу іскру та шулерський хист? Розплющ очі і добре протри, адже насправді не все так погано. Я все добряче обмізкував і запевняю тебе: ми все ще можемо накосити на цьому ділі капітальні гроші, потрібно лиш… збільшити оберти.

Тьомик спантеличився і присоромлено відступив на крок назад.

— А як це — збільшити оберти?

— Нам слід піднатужитись і наловити трохи більше кицьок та цуциків — от і все!

— Мені чомусь здавалось, що у твоєму плані кількість дворових котів та собак є константою. Як би ми з тобою не старались, чувак, але притягти звіряток більше, ніж їх блукає нині на вулицях перуанських міст, ми ніяк не зможемо.

Я задер голову, аби дивитися звисока на напарника, і переможно всміхнувся. А тоді недбало змахнув у повітрі пальцями, нібито роздосадуваний через те, що мій колега все ще не може вловити елементарно-очевидних речей, і якомога байдужіше мовив:

— Ми можемо без особливих зусиль подвоїти, а то й потроїти кількість собак та котів, котрих доправимо на пункти збору. Для цього нам потрібно лиш одне — почати красти домашніх…

Діватись не було куди. Зневаживши закони і мораль, ми заходились набивати свою вантажівку всіма тваринками без розбору, як бездомними, так і хазяйськими.

І ми не прогадали! Бізнес, можна сказати, процвітав! Ми цупили барбосів прямо з подвір’їв, викрадали породистих собачат акурат з-під носа господарів під час прогулянок парками, рішуче присвоювали гавкунів, безвідповідально залишених коло магазинів, виманювали випещених хатніх котів з дахів та підвіконь будинків тощо. За два тижні після вищеописаної розмови ми вже возили за собою цілий звіринець, який коштував щонайменше кілька тисяч доларів. І я навіть не думав спинятись…

5

Вечір одного дня в передмістях Чіклайо…

Маєток полюбився мені відразу, щойно я його запримітив. Величезна садиба тулилась на околиці одного з котеджних містечок неподалік від столиці штату, де компактно проживали найзаможніші сімейства регіону Ламбайєке. Садиба займала добрий гектар землі, на якому, окрім головного особняка, розташувались басейн, великий гараж і кільканадцять підсобних приміщень. Основна споруда перебувала на завершальній стадії будівництва: залишалось провести деякі внутрішні оздоблювальні роботи. На даний час котедж пустував.

Протягом дня в маєтку товклися робітники. Зате на ніч садиба лишалась без нагляду, якщо не брати до уваги пса. Чесно кажучи, я навіть не знав напевне, чи є на будівельному майданчику сторожовий собака, оскільки за два дні спостережень ще жодного разу його не бачив. Хоча один з трудяг щоранку волік із собою на роботу целофановий пакет з хрящами та кісточками. Після нелегких і затяжних роздумів я відкинув версію про те, що перуанські монтажники хрумають під час обідньої перерви телячі кісточки, внаслідок чого дійшов до висновку, що наявність кулька з хрящами є опосередкованим доказом присутності на будівельній площадці вартової псини.

Відтак увечері наступного дня, за кількадесят хвилин до заходу сонця, я потягнув Тьомика на рекогносцировку.

— Що ти збираєшся там побачити? — бурчав Артем, поки ми підкрадались до присадибної огорожі.

На той час, поки тривало будівництво, паркан довкола маєтку склепали тимчасовий — він складався зі звичайних металевих профільних листів, два метри заввишки кожен, пофарбованих синьою фарбою і прикріплених короткими проіржавілими болтами до вкопаних у землю круглих стовпів.

— Тут має бути пес, — відповідаю йому шепотом. — Їй Богу, Тьомо, гріх не поцупити собацюру з маєтку, в якому поки що ніхто не живе.

Зненацька мій товариш закляк, звівши брови. Прямо перед ним починалась хвіртка, а за нею висіла гігантська табличка з написом: «¡Atención! Un perro grande y furioso en el patio![17]». Зазвичай на таких вивісках малюють вишкірену пику бульдога в шпичастому нашийнику, рідше — монохромний, а через те абсолютно безликий силует вівчарки. Втім, у даному випадку замість собаки прямо під підписом красувалось зображення чоловічка, який лежить на землі і стікає кров’ю від численних рваних ран, розкиданих по всьому тілі. Безглузда жорстокість малюнка радше викликала сміх, аніж наганяла страху. Знаючи жартівливу вдачу перуанців, я підозрював, що у дворі ми швидше за все натрапимо на якогось добродушного кудланя розміром трохи більше від чихуахуа[18], який, щойно нас побачивши, полетить уперед, вимахуючи хвостом, наче пропелером, і підстрибуватиме на цілий метр угору, намагаючись дістати і лизнути носа.

— Нехороша така табличка, — похмуро зауважив Артем.

— Та це, певно, дурнуватий жарт якогось місцевого аборигена, — легковажно відмахнувся я. — Ми за весь цей час у Перу не бачили пса, більшого за бульдога, а цей недоумкуватий комедіант намазюкав на вивісці задертого до півсмерті чувака, який, можна подумати, щойно вирвався з лап тиранозавра. От же ж йолоп! Скажи, Тьомо? Б’юсь об заклад, там, за палісадником, гасає мопс чи пекінес, якого в траві навіть зразу не побачиш.

На щастя, у мене стачило клепки в голові не перестрибувати паркан одним махом, а спочатку роздивитися подвір’я крізь діру в штахетнику. Мій напарник опустився навколішки коло мене, встромив носа в сусідню дірку і теж оглядав місце майбутнього злочину.

Крізь щілину між металевою планкою паркану і бетонним стовпом я розгледів парадну частину центральної будівлі, басейн перед будинком, купи будівельного сміття, розкидані повсюди дошки та цеглу. Призахідне сонце затишно виблискувало на кахлях навколо порожньої чаші басейну, над дикими квітами коло ґанку садиби мирно кружляли бджоли. На майданчику панували суцільний спокій та вмиротворення.

— Бачиш мопса? —