Харукі Муракамі - 1Q84. Книга ІІ

— «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» справді існує, — розповіла секретарка. — Слухавку взяла тамтешня колега років двадцяти п'яти. Відповідь була досить чесною. Усікава справді там працює. Повернеться в офіс о пів на четверту. Мого прізвища не питала. На її місці я це зробила б.

— Звичайно, — погодився Тенґо. — В усякому разі, дякую.

— Нема за що, — відповіла вона, повертаючи йому візитну картку Усікави. — До речі, Усікава-сан — це той чоловік, який щойно сюди приходив?

— Так.

— Я бачила краєм ока, але чомусь він здався мені страшнуватим.

Тенґо запхав візитівку в гаманець.

— Гадаю, що враження не зміниться, навіть якщо довго на нього дивитися.

— Я ніколи не хочу судити про людей лише за їхньою зовнішністю. Бо вже помилялася і потім жалкувала. Та з першого погляду мені здалося, що цей чоловік не вартий довіри. Я й зараз так думаю.

— Так думаєте не ви самі, — сказав Тенґо.

— Так думаю не я сама, — повторила секретарка, ніби перевіряючи граматичну правильність речення.

— У вас шикарний жакет, — сказав Тенґо. Він щиро висловив своє враження, а не хвалив, щоб піддобритися до секретарки. Після того, як побачив Усікаву в зім'ятому костюмі, її льняний жакет модного крою скидався на незрівнянний убір, що спустився з неба у безвітряний день пополудні.

— Дякую, — відповіла секретарка.

— Однак те, що там підняли слухавку, не обов'язково свідчить про реальне існування «Нового Японського товариства сприяння розвитку науки й мистецтва», — сказав Тенґо.

— Це правда. Звичайно, все це може бути лише витонченим шахрайством. Бо досить провести телефонну лінію й отримати номер. Як у фільмі «Афера».[2] Але чого це вони до вас підсипаються? Ви, здається, не маєте стільки грошей, щоб вас можна було оббирати.

— Нічого не маю, — підтвердив Тенґо. — Крім душі.

— Усе це схоже на історію з Мефістофелем, — сказала секретарка.

— Мабуть, варто піти за цією адресою й переконатися, чи справді є такий фонд.

— Якщо вам удасться щось з'ясувати, то розкажете, добре? — сказала вона, перевіряючи манікюр примруженими очима.

«Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» справді існувало. Після лекції Тенґо доїхав електричкою до станції Йоцуя, а звідти подався пішки до Кодзіматі. Користуючись адресою, вказаною на візитівці, зупинився перед входом до чотириповерхового будинку з металевою табличкою: «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». Його офіс містився на третьому поверсі поряд з «Музичним видавництвом Мікімото» та «Бухгалтерією Юкіди». Судячи з розмірів будинку, офіс фонду, напевне, не був просторим. А його зовнішній вигляд не свідчив, що всі заклади в ньому особливо процвітають. Звісно, самого погляду ззовні було не досить, щоб дізнатися, що відбувається всередині. Тенґо навіть збирався піднятись ліфтом на третій поверх і хоч по дверях здогадатися, що це за офіс. Однак трохи побоювався зустріти в коридорі Усікаву.

Тенґо сів на електричку й, повернувшись додому, подзвонив Комацу на роботу. Як не дивно, той підняв слухавку.

— Трохи кепські справи, — сказав Комацу більш підвищеним, ніж завжди, тоном голосу. — Вибач, але зараз звідси я не можу розмовляти.

— Комацу-сан, дуже важлива справа! — сказав Тенґо. — Сьогодні до мене у підготовчу школу навідався дивний чоловік. Схоже, ніби він щось знає про мою причетність до «Повітряної личинки».

Комацу кілька секунд мовчав.

— Гадаю, що хвилин за двадцять зможу тобі подзвонити. Ти зараз удома?

— Так, — відповів Тенґо. Комацу поклав слухавку. Очікуючи телефонного дзвінка, Тенґо наточив бруском кухонний ніж і заварив чаю. Якраз за двадцять хвилин пролунав дзвінок. Такої точності від Комацу Тенґо не сподівався.

Цього разу Комацу говорив набагато спокійніше. Очевидно, телефонував з якогось іншого, безпечнішого місця. Тенґо стисло переказав те, що почув у приймальні від Усікави.

— «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва»? Про таке я не чув. Пропозиція трьох мільйонів єн — це щось незрозуміле. Звичайно, я також визнаю, що в тебе є майбутнє як письменника. Однак ти ще ні разу нічого свого не надрукував. Неймовірна річ. Щось за нею ховається.

— Я теж так подумав.

— Дай мені трохи часу, і я, зі свого боку, розвідаю, що це за товариство. Як щось з'ясую, то повідомлю. У всякому разі, той Усікава знає про зв'язок між тобою та Фукаері.

— Та начебто.

— Це трохи неприємно.

— Щось затіялося, — сказав Тенґо. — Непогано, що за допомогою важеля піднято кам'яну брилу, але складається враження, що з під неї виповзло щось страшне.

Комацу зітхнув у слухавку.

— І мені наступають на п'яти. Тижневики заворушилися. І телебачення не дрімає. Сьогодні вранці приходили з поліції у видавництво й влаштували допит. Вони дізналися про зв'язок між Фукаері та сектою «Сакіґаке». І, звісно, про її батьків, що хтозна-де перебувають. І ЗМІ, очевидно, підхоплять цю історію.

— А що робить Ебісуно-сенсей?

— Зв'язок з ним недавно обірвався. Телефон не з'єднується. Ніякої звістки від нього нема. Мабуть, і в нього якась біда. А може, він знову щось нишком замишляє.

— До речі, Комацу-сан, ви кому-небудь казали, що я тепер пишу роман?

— Ні, нікому не казав, — негайно відповів Комацу. — Власне, кому я мав би казати?

— Ну, гаразд. Я просто запитав.

Комацу на хвильку замовк.

— Тенґо-кун, мені тепер незручно казати, але, здається, ми вклепалися в халепу.

— Хоч би куди вклепалися, але дороги назад уже нема. Це точно!

— Якщо дороги назад нема, то нічого іншого не залишається, як рухатися вперед. Навіть якщо, як ти кажеш, щось страшне виповзе.

— Бажано прив'язати ремені, — сказав Тенґо.

— Саме так, — погодився Комацу й поклав слухавку.

День був довгим. Тенґо сидів за столом і, попиваючи охололий чай, думав про Фукаері. Що вона цілий день робить, залишаючись на самоті у сховку? Звичайно, цього ніхто не знав.

У запису на касеті Фукаері казала, що «карлики своїм розумом і силою можуть завдати шкоди і сенсею, і вам». Мовляв, остерігайтеся їх у лісі. Тенґо мимоволі озирнувся. Так, їхній світ глибоко в лісі.

Розділ З

(про Аомаме)

Вибрати можна смерть, але не народження

Тієї ночі, наприкінці липня, коли нарешті розвіялися густі хмари, що довго заволікали небо, обидва Місяці чітко на ньому видніли. Цю картину Аомаме споглядала з маленької веранди своєї квартири. Їй кортіло відразу комусь зателефонувати й сказати: «Виглянь з вікна й подивися на небо! То скільки Місяців бачиш? Від мене ясно видно два. А від тебе?»

Однак вона не мала кому про це повідомляти. Хіба, може, Аюмі. Але тепер уже не хотіла поглиблювати своїх стосунків з нею. Адже Аюмі працює на поліцейській посаді. А Аомаме, можливо, найближчим