Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції

Колісницю гойдало і підкидало, наче вутле суденце в розбурханім морі. Розгубився Фаетон, в очах йому мерехтіло від сліпучого сяйва, він уже не бачив дороги, та коли б і бачив, все одно не зміг би спрямувати туди неслухняних коней.

А ті, не відчуваючи віжок, швидко збочили з уторованої колії і помчали в дикій сваволі наосліп, то стрімголов шугаючи вниз, то знову шалено линучи вгору, аж налітали на зорі, прицвяховані до високого неба.

Небесне склепіння зарожевіло від спеки, зустрічні хмари враз спалахували і згоряли, от-от мав зайнятися весь осяйний ефір.

Глянув Фаетон із небесної височини вниз, на далеку-далеку землю і з жаху весь затремтів, ноги йому помліли, і він випустив віжки із рук. Ту ж мить коні рвонули вниз, спалюючи землю довкола.

Зрозумів це Фаетон, і чорна мла стала йому в очах. А вогнедишні коні мчали сонячну колісницю з непритомним юнаком дедалі нижче й нижче.

Кажуть, саме тоді від нестерпної спеки почорніла шкіра в ефіопів, а їхня країна перетворилася на безводну пустелю. Розжарилося все навкруги, навіть великі гори: і двоголовий Парнас, і високі Родопи, і неспокійна Етна, і джерельна їда, і далекий Кавказ. Запалали великі міста, запарували багатоводні річки — славнозвісний Скамандр, широкий Ганг, жовтоводий Тібр і примхливий Євфрат, а старий Ніл утік з переляку і так сховався край світу, що й досі ніхто не знає, де його верхоріччя.

Скрізь повисихали річки й джерела, пожовкли ліси та луки, і бідні німфи мало не вмерли з розпачу й горя. Нереїди поховались у глибоких підводних печерах, бо море так нагрілося, що збентежився сам владика Посейдон.

Тричі він виринав, гнівно здіймаючи руки до неба, та тричі мусив поринати в прохолодні глибини.

Тоді Гея-Земля, всеродюща мати, звела вгору своє лагідне, чисте обличчя і скрушно мовила:

— Чого ж ти зволікаєш, Громовержцю надхмарний? Де твої блискавиці? Якщо мені судилася смерть від вогню, то краще вбий мене своїми вогненними стрілами. За що мені така кара? За те, що я цілий рік у труді, що дарую людям хліб, а богам — щедрі жертви? У мене вже коси потліли, і незабаром від тіла зостанеться самий попіл. А за що таких мук зазнає твій рідний брат Посейдон? Поглянь, он величезний Атлант аж зігнувся, несила йому тримати руками розжарене небесне склепіння. Загине скоро весь світ, і знову настане Хаос, якщо ти не втрутишся, всемогутній Зевсе.

Замовкла Гея-Земля, сховавши своє стражденне обличчя в долонях. Тоді батько всіх людей і безсмертних піднявся на найвищу, захмарну вершину Олімпу, звідти озвався оглушливим громом і метнув смертоносну блискавицю в юного Фаетона.

Так Громовержець вогнем приборкав вогонь.

Золота колісниця розтрощилася на шматки, крилаті коні метнулися в різні боки, а Фаетон, охрплений полум’ям, став стрімко падати на землю, як безхмарної ночі падає з неба золота зірка, лишаючи по собі вогненну стежку.

Далеко від рідного краю упав Фаетон, його прийняла в свої прозорі хвилі річка Ерідан і дбайливо омила, а жалісливі наяди поховали юнака при березі, поставили на могилі камінь, ще й вирізали на ньому слова: «Тут лежить Фаетон. Хоч не зміг він проїхати на сонячній колісниці, але загинув у сміливім пориві».

Довго і тяжко ридав світлосяйний Геліос, сховавшись від сторонніх очей, — кажуть люди, цілий день не було тоді сонця на небі. А нещасна мати Клімена з дочками, юними Геліадами, довго блукали світом, поки знайшли в далекому краї рідну могилу. Скільки гірких сліз пролилося на той камінь! Чотири рази місяць сходив уповні на небо, а мати з дочками все оплакували Фаетона, і не було в них снаги піти від могили.

Нарешті старша з Геліад пожалілася, що ноги їй задубіли, сестра хотіла підійти до неї, та не змогла відірвати ніг від землі, наче їх тримало якесь коріння. Третя Геліада здивовано побачила, що, замість кіс, голови сестрам і їй вкрило густе листя, а з рук виростають зелені гілки.

— Мамо, мамо, поглянь! — закричали перелякані Геліади.

Клімена в нестямі бігала від однієї дочки до іншої, цілувала їх, силувалась одірвати кору, що швидко вкривала дівочі тіла, та нічим не могла зарадити.

На її очах усі три дівчини стали гінкими тополями. Відтоді течуть їхні сльози — чиста смола — по стовбурах, тужавіють на сонці й падають у річку прозорим бурштином. Швидкі річкові хвилі несуть ці золотаві сльози до моря, а люди знаходять їх і перетворюють на коштовні прикраси.

ПРОМЕТЕЙ

За давніх-давніх часів, коли над усім світом панував іще не Зевс, а його батько Кронос, люди, що тільки-но розселилися по землі, були кволі, безсилі, лякливі. Вони не вміли ні думати, ні розуміти того, що бачили довкола. Зі страхом дивилися вони на грозові хмари й на пекуче сонце, на безкрає море й на височенні гори. І здавалося людям, що то могутні божественні істоти.

Від усього, що їх лякало, люди мерщій ховалися в свої глибокі підземні нори, наче кроти. Не було тоді в людей ані світлих жител, ані вогнищ родинних, їли вони тільки траву та сире коріння, а м’яса й не куштували, бо не знали мисливства.

Згодом владу над усім світом здобув Зевс, що скинув батька в Тартар — у найглибше дно землі й моря, що лежить далеко внизу під царством мертвих, похмурим Аїдом. Із своєї небесної осяйної височини Зевс і не дивився на нужденних людей, а ті ледь животіли серед незбагненної, ворожої природи. Скільки їх гинуло від хвороб та з голоду, в боротьбі із жорстокою стихією! Так би зачах і загинув назавжди рід смертних людей, якби не став їм на захист і допомогу найблагородніший серед безсмертних — титан Прометей.

Матір’ю його була велика Феміда, богиня справедливості й правосуддя. А батько — Іапет — належав до роду могутніх титанів, що їх здолав Зевс і скинув навіки у Тартар. Такої долі зазнав і Іапет, але зосталися його сини Атлант, Менетій, Прометей та Епіметей. Двох перших Зевс теж покарав за сміливу спробу змагатися з ним: в Менетія поцілив вогненною блискавкою, і той упав просто в Тартар, а величезному Атлантові надумав іншу кару — тримати на собі все небесне склепіння.

Відтоді стоїть Атлант, величезний, наче гора, і, наче гора, непорушний. Усе дуже, м’язисте тіло його напружилося і скам’яніло, він зігнувся під страшним тягарем, та мусить так вічно стояти.

Найменший Іапетів син, простодушний Епіметей, не був небезпечний Зевсові. А розумний і мужній Прометей