Артем Чех - Сині двері зліва

або, врешті-решт, це могло бути маркетингове опитування. «Хто б це не був, — подумав наш головний герой, — я візьму слухавку».

— Я вас слухаю, — привітався він.

— Це я, привіт! — кричав Ніколай.

— А, ви! Давно ж я вас не чув, — саркастично мовив наш головний герой.

— Та я у відрядження їздив! — пояснив прямодушний Ніколай.

— До Бірми?

— Що? А, ні, яка Бірма! На Подолі трубу прорвало, їздили радити.

— Що радити, Ніколай?

— Шо куди підсовувати і яким клином який клин вишибати.

— Ну так, як я не здогадався. А чому до мене телефонуєте?

— Хотів привітатися.

— Ну, тоді до побачення, Ніколай, — і наш голов ний герой поклав слухавку.

Внизу, біля виходу з будинку, дорогу нашому голов ному герою перегородила Марія Федорівна. Вона розкинула руки неначе для обійм, але обличчя її було, навпаки, досить зосередженим. Здавалося, Корф думала, чи дійсно той, кого вона збирається обіймати, вартий цього інтимного процесу.

— А на цей раз що? — здивувався наш головний герой, ставши у стомлену позу, немов з усіх поз, які вигадало людство, ця була найпереконливішою в такій ситуації.

— Обіцяла — покажу!

— Що обіцяли? Що покажете?

— Обіцяла показати тобі свою доньку — покажу.

— Та я поспішаю! — вперше за багато років збрехав наш головний герой і від того став червонішим за саму кров.

Марія Федорівна глянула недовірливо.

— Ну добре, не поспішаю, але у мене невідкладні справи! — продовжував брехати наш головний герой.

Цим словам Марія Федорівна також не повірила. Вона стояла з розгорнутими руками, перевалювалася з ноги на ногу й виразно та допитливо вдивлялася в очі нашому головному герою.

— Ну добре, добре! — здався наш головний герой. — Нема у мене невідкладних справ, просто я зараз не готовий, розумієте, Маріє Федорівно! Не готовий. Це ж, певно, така відповідальність!

Підбите око Марії Федорівни зловісно засвітилося.

— Давайте показуйте, — важко зітхнув наш головний герой, мружачи очі від проникливого сяйва фінгалу.

— Валю! — закричала Корф. — Валюш!

— Ma, може, не треба? — пролунав голос невідомо звідки, від чого склалося враження, що сама Корф, неначе віртуозний черевомовець, говорить зляканим дівочим голосом.

— Валюшо, — наполегливим шепотом Марія Федорівна прикрикнула собі за спину, де, окрім зачинених дверей, що усім своїм виглядом манили нашого головного героя на волю, нічого не було.

— Ну, ма-а.

— Цить! Давай заходь!

І тут наш головний герой зрозумів, що Марія Федорівна ніякий не черевомовець, і Валя таки існує, та де там — ще й як існує! Рипнули вхідні двері, з'явився невеличкий силует, і до парадного зайшла вона. У блакитній сукні, поверх якої була накинута шубка з явно синтетичної норки, а над шубкою, в районі голови — очі, більші, ніж ґудзики на шубці, а ті, повірте мені, були не з найменших, ті ґудзики були усім ґудзикам ґудзики, такими ґудзиками можна було каструлі накривати. Алюмінієві.

І ті очі були такими ж блакитними, як ота небесного кольору сукня з білими шлярками й охайним, майже повітряним (певно, з самого Лімеріку) мереживом на талії та округ декольте. А там — у тому декольте — було таке, мама мія, господи прости. Наш головний герой, тримаючись за стіну й випинаючи носочки своїх черевиків, неначе театральний принц з вистави «Попелюшка», не підійшов — підлетів до Валюші й склонився у досить незграбному, проте щирому поклоні.

— Доброго дня, чарівна пані! — видушив він із себе безглуздість.

— Доброго, — привіталася Валя й опустила очі.

— Щойно, на ваших очах, я перетворився на птаху — і все мені стало у радість. Ви… квітка! — щебетав наш головний герой, ігноруючи здивований погляд Maрії Федорівни. — Ви та, заради кого хочеться перетворитися на казкового ельфа й пити ваш солодкий нектар. Ви не повірите мені, але щойно я відчув, як змінилося моє життя. Змінилося воно від вашого погляду, від вашої безкінечної, немов тропічний дощ, вроди.

— Валя, — нескладно відповіла на безглуздий компліман Валя.

— А я… — продовжив наш головний герой, — це просто я, я ніщо в порівнянні з вами, з вашими витонченими пальчиками, вашим досконалим станом, вашими очима…

— Альо!!! — раптом перебила його Марія Федорівна, штурхаючи у плече. — Ти шо, з місяця звалився? Де ти таких слів набрався, ухажор? — І вона розсміялася сиплуватим, проте гучним голосом.

— Я і не знав, Марія Федорівно, що у вас така прекрасна донька.

— Ну! — радісно вигукнула Корф. — Що я говорила?

— Справді-справді, я і не думав.

— То будеш знати, що я слів на вітер не кидаю. А якщо щось і кидаю, то точно не на вітер. — І вона підбадьорливо зморгнула забитим оком.

Але раптом, так раптом, як бува приходить лише смерть, втрутилася донька:

— Ma, a чого він називає тебе Марією Федорівною?

Віра Євсеївна задумалася, потім зашарілася і, міцно стискаючи губи, різко повернула обличчя до Валі.

- І справді… - стиха відповіла Валя, — я й забула.

— Отже, мій хороший, — звернулася Марія Федорівна до нашого головного героя, — Валентина Казимирівна Арманьяк! — І вона з гордістю поцілувала доньку.

— Дуже, дуже приємно, — шаркав своїми ніжками наш головний герой, — ну просто ду-уже приємно.

Він відбивав чечітку, кланявся, згинався навпіл у незбагненних реверансах і навіть не помітив, як позаду нього відкрилися двері ліфта, з якого вийшов невисокий чоловік у сірій дубленій курточці з козлячої шкіри. Поряд з ним на повідку дріботав коричневий пудель, який, швидше за все, і поняття не мав про те, з чого зроблена курточка його господаря. Чоловік з пуделем не розрахував швидкості свого руху і, намагаючись обійти нашого головного героя, що от-от мав упасти на пузо й заходитися плазувати у сповнених безкомпромісної галантності конвульсіях, не встиг загальмувати, наскочив на нашоголовногогероєву спину, послизнувся на поталому снігу, що його позаносили мешканці будинку, і розпластався посеред парадного. Вигляд він мав при цьому як мінімум безпорадний. Загарчав пудель, «як невчасно», — охнула Корф, верескливо заголосив невисокий чоловік, а наш головний герой розгубився у мішанині гучних звуків та людських і собачих тіл.

— Привіт, люба! — видушив із себе він. — От, Чарліка йду вигулювати, — і невисокий чоловік у сірій дубленій курточці вказав на принишклого й до біса нажаханого Чарліка.

— Здрастуй, — тихенько вимовила червона, немов прапор у «Броненосці „Потьомкіні"», Валя.

— Не зрозумів, — ступив крок назад наш головний герой.

— А це, — важко видихнула Марія Федорівна, — познайомтесь, Іван Іванович Арманьяк. Законний чоловік нашої Валі.

Залишок дня

Його наш головний герой провів, лежачи під ковдрою.

Він намагався тримати себе в руках і не давати можливості вислизнути зловісним сльозам із власних сльозових залоз. Наш головний герой згадував те жалюгідне видовище, яке він, немов аквамариновий демон, монструозно демонстрував своєю