Люко Дашвар - Мати все

Спочатку аргумент «Платонові так буде краще» дівчинка сприймала безоглядно. Найменший. Крихітка дорогоцінна… Якби не він… Мама все казала: «Ми народили Платона тільки заради тебе, Лідочко…»

— Заради вас, пані Лідо? — перепитала Зоряна.

— Так, так! — Лідині очі заблищали. Ну що ж тут не зрозуміло? Мама… І тато… Вони не хотіли, щоб Ліда лишилася самотньою в цьому безжальному світі. Як же треба любити свою доньку, щоб у сорок два роки, при сумнівних прогнозах і непевному здоров'ї, зважитися народити Платона. Мама зважилася. І що старшою ставала Ліда, то чіткіше усвідомлювала, скільки жертовності й любові у маминому серці. І скільки нездоланної сили.

Усе змінилося, коли Платонові виповнилося три рочки. Те, що раніше видавалося дитячими примхами, вередуванням чи пустощами, раптом виявилося безжальними рядками діагнозу.

Ліда добре пам'ятає той день. Мама повернулася додому раніше, ніж зазвичай: задихалася від люті, ледь стримувалася, наказала Ангеліні подати склянку води, зачинилася з татом у кабінеті. Сталося щось надзвичайне! Щось жахливе і несподіване, бо ніколи раніше Ліда не бачила маму такою розгніваною і водночас безпорадною. Перелякалася до уссячки, ніби вона всьому виною, і, хоч хотілося бігти геть, стисла кулачки й обережно підкралася до татового кабінету. Причаїлася біля причинених дверей.

— Івушко, цього робити не можна… — Почула збентежений голос батька.

— Ти жартуєш, Петю?! — У маминому голосі гартувалася сталь. — Ці бовдури не в змозі відрізнити розумову відсталість від педагогічної запущеності. І я повинна покладатися на їхні висновки?!

— Але ми не можемо просто заплющити на це очі.

— Я бачу чіткіше, ніж коли-небудь! Я не віддам Платона в руки експериментаторів від медицини! Ми самі вилікуємо його. Я і ти. Чим більше я думаю про поведінку Платона, тим більше переконуюся: мова не йде про психічні розлади. Наш хлопчик просто… геній. Він надзвичайний! Йому необхідне унікальне оточення. Любов. І трохи ліків.

— Йому потрібен лікар, — прошепотів тато.

— Я лікар! — відрубала мати.

— Але ж діагноз!.. Може, у лікарні…

— Який діагноз?

Ліда затамувала подих і обережно зиркнула в щілину причинених дверей. Мама стояла посеред кабінету, збуджено дивилася на розгубленого тата, із холодною люттю рвала на дрібні клаптики папірець із печаткою…

— Що з вашим братом, пані Лідо? — У Зоряниних очах співчуття, у голосі — нотки професійної зацікавленості.

— Він дивний. Дивний і милосердний. Поряд із ним душа відпочиває, — усміхнулася безпорадно. — Усе життя намагаюся його зрозуміти, але мама…

Мама — беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собі лише дві години розпачливих емоцій. Коли мама вийшла з татового кабінету, Ліда не помітила й тіні розгубленості, але її рішучість лякала не менше: бо не лишала вибору. Нікому! Та Ліду хвилювало інше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущої жертовності і ладна була сама на той хрест, аби тільки мамі стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пігулку? А можна, Ліда дасть? Ліда теж стане лікарем і обов'язково вилікує брата, а зараз буде медсестрою при мамі-лікарі, бо мама, певно, точно знає, як лікувати Платона.

— Твій брат не хворий, Лідочко! — так жорстко мовила якось Іветта, що Ліда знову перелякалася.

— А який? — прошепотіла напружено. Клялася ніколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лізли собі на язик. Не втримати…

Іветта Андріївна саме сиділа біля Платонового ліжка. Ніби охороняла спокійний сон сина. Усміхнулася. Огорнула його ніжним поглядом.

— Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб світу, якого світ не оцінить ніколи… — Глянула на доньку. — Тільки ми… Так, Лідочко?

— Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… — перелякалася Ліда ще більше.

І як його не любити? Красивий — ангел, тихий, довірливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «їж!» — їсть, «спи» — очі заплющує, «сиди» — ніжки помліють, а не встане. Тільки терпіти не може білі серветки та взуття. Уже і п'ять, і шість рочків, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблідне, оченята підкотить, ніби повітря катма, не пручається — ні, тільки тремтить і пальчики на ногах зціплює. Ще мить — і зомліє. Поки малий був і літо, Ліда підхоплювала брата на руки, і вони з батьками їхали в парк чи на берег Десни. Платон босоніж тупцював по зеленій травиці чи золотавому пісочку, а якось, коли йшов по піщаному деснянському берегу, так і забрів у стрімку річку. До пупа встиг зануритися… Отак! Відволіктися — годі й мріяти. Узимку Іветта Андріївна наказувала тричі на добу провітрювати Платонову кімнату, бо жодні вмовляння й обіцянки не могли переконати хлопця взутися. Ніби прокляття якесь у тих ногах. Ніби не підуть у черевиках. Тоненькі чобітки так і сяяли шкіряними носаками до весни, поки практична Ангеліна не відносила їх на базар, щоби продати задешево, а восени купити нові, більшого розміру.

Удома — простіше. Читати навчився — і п'яти не мав. Усядеться, обкладеться книжками та олівцями, читає та домальовує то тулуба колобкові, то рудому лису легкі крила, то велосипеда жадібній старій бабі з «Золотої рибки».

— Нащо бабі велосипед? — Ліда йому.

— У діда єдиний варіант вижити — відіслати бабу в далеку путь, — спокійно відповідав Платон.

— Мій хлопчик надзвичайний… — гірко і гордо промовляла Іветта, коли Ліда розповіла їй про одкровення шестилітнього на той час брата.

Ліда кивала, швиденько зникала у своїй кімнаті, бо ще один прискіпливий мамин погляд, і вона не втримається, розповість, що давно вже використовує надзвичайні здібності брата: хлоп'я легко вирішує для сестри домашні завдання з алгебри й геометрії.

Дивний! Він переносив математичну конкретику на спілкування з оточуючими, без роздумів виконуючи все, що йому кажуть: пив пігулки і підставляв руку під голку шприца, їв, спав, акуратно складав свої речі, навіть черевики, які ніколи не взував, і годі було гадати — подобається йому це чи ні, бо довірливий вираз ніколи не зникав із його обличчя.

Надзвичайний! Він вражав геть неординарними роздумами і висновками щодо прочитаного, побаченого по телевізору, ніби усе це — з іншого світу, до якого він не має жодного стосунку, у якому ніколи не з'явиться, за яким просто спостерігає, а тому й може собі дозволити міркувати про нього. Кареніна — егоїстка, не здатна вгамувати чужий біль, перспективи Америки — у поверненні до цінностей древніх тубільних цивілізацій. Чорне море в майбутньому стане озером, а поліграф, тобто детектор брехні, й алкоголь, якщо вдуматися, практично те саме, і це розуміли ще древні: in vino Veritas!

— Він ходив до