Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Не можу, Безіле.

— Чому?

— Я ж пообіцяв лордові Генрі Воттонові піти з ним.

— Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте слова. Він же сам вічно порушує свої обіцянки! Прошу вас, не ходіть.

Доріан Ґрей засміявся й похитав головою.

— Я благаю вас.

Юнак завагався і поглянув на лорда Генрі, що, сидячи за чайним столиком, з усміхом приглядався до них.

— Ні, я мушу йти, Безіле, — відповів Доріан.

— Що ж, хай буде так, — сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. — Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскоріше. Ну, хоча б завтра?

— Неодмінно.

— Ви не забудете?

— Ні, звісно, ні, — запевнив Доріан.

— І… Гаррі!

— Що, Безіле?

— Не забудь, про що я просив тебе сьогодні вранці в саду.

— А я вже й забув.

— Я покладаюся на тебе, Гаррі.

— Я й сам хотів би на себе покластись! — засміявся лорд Генрі. — Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!

Коли двері за гостями зачинилися, художник важко опустився на диван. На його обличчі з’явився вираз болю.

Розділ III

Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон вийшов зі свого будинку на Керзон-стріт у напрямку до Олбені[15], маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого старого парубка ширший загал називав егоїстом, бо він нічим особливо не був їм корисний, а вужче світське товариство вважало його щедрим, оскільки лорд Фермор радо пригощав тих, хто приносив йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли[16], коли про Пріма ще й гадки не було. В пориві химерної примхи він покинув дипломатичну службу, образившись на те, що йому не запропонували посольства в Парижі — посади, на яку він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і хист до неробства, на добірний стиль своїх донесень та безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом зі своїм шефом — вчинок дещо нерозважний, як думали в той час, — і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам'яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було не так клопітно, а щодо їжі — переважно вдовольнився послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями у центральній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловості тим, що володіння вугіллям дає йому спромогу, як пристойному джентльменові, палити у своєму каміні дровами. У політиці він був торі[17], за винятком періодів, коли торі стояли при владі, — тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько гороїжився перед своїм камердинером, — але безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, — а свою численну рідню лорд тероризував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він повсякчас і нарікав, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато можна було сказати і на захист його упереджень.

У кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркочучи, він переглядав «Тайме».

— А, Гаррі! — промовив старий добродій. — Що тебе привело так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до п'ятої не виходите з дому.

— Суто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.

— Певно, грошей, — скривився лорд Фермор. — Ну гаразд, сідай та кажи, що в тебе сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші — це все.

— Авжеж, — пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, — а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не треба, дядечку, — їх потребують лише ті, хто сплачує рахунки, а я до такого не привчився. Кредит — єдиний капітал молодшого сина в сім'ї, і на цей капітал можна пречудово собі жити. До того ж я маю справу лише з постачальниками Дартмура — і, природно, вони ніколи мене й не турбують. До вас я прийшов не за грішми, а за деякими даними, і, певна річ, не за корисливими — ні-ні, а за безкорисними.

— Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг[18], хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, усе йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли ти джентльмен, то тебе й учити нічому, тобі достатньо того, що ти знаєш; а коли не джентльмен, то знання тобі тільки нашкодять.

— Містер Доріан Ґрей у Синіх книгах не значиться, дядечку, — мляво зауважив лорд Генрі.

— Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? — спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.

— Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він — я знаю. Він — онук останнього лорда Кельсо. Прізвище його матері Девере, леді Марґерит Девере… Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Хто вона така? З ким одружилася? Адже ви свого часу знали чи не увесь лондонський світ, то, можливо, і її теж. Я щойно познайомився з містером Ґреєм, і він мене дуже цікавить.

— Онук Кельса! — повторив старий лорд. — Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була незрівнянна красуня, ця Марґерит Девере… Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з якимось молодиком, що не мав і шеляга за душею, — цілковите ніщо, якийсь піхотний офіцерик чи щось таке… Атож, атож… Ця історія стоїть у мене в пам'яті, наче вона тільки вчора сталася… Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа[19] через кілька місяців після їхнього одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя,