Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

— Зупиніться ще біля супермаркету, будь ласка, — попросила дівчина таксиста, — я швидко. У мене вдома просто гвоздика та мускатний горіх до кави закінчилися.

ЛИСТ ІЗ-ПІД ТРЬОХ ПЛЕДІВ

А з мене, знаєш, вийшов би некепський папа Карло. Коли мені холодно, я шукаю розмаїті малюнки та фотографії, заздалегідь указавши, що основним словом на їх означення мусить бути «тепло», довго дивлюся на них — і мені справді стає тепліше. Коли мені холодно, то, щоби зігрітися, треба зовсім небагато. Твого потиску руки, трохи шоколаду, гарячого чаю з цинамоном, кружальцем апельсину й півцвяшком гвоздики. Або пісню, під яку ми так легко засинаємо, у вуха, плетений шарф довкруж шиї і заплющити очі.

Але не зараз. Коли ти так далеко, то, щоби зігрітися, мені треба залучати важку артилерію втеплюючих засобів. Три пледи — мій, твій і ще наш дорожній зверху. Електричний чайник із гарячою водою — щоби можна було його обійняти й трохи пройнятися його теплом. Наповнити бабусин пузатий заварник із гарними дрібними трояндочками заваркою вщерть. Горнятко з плетеним «светриком». Фотографії нашого моря. Багато красивих фотографій. Книжка. Краще дві — з улюблених. Музика. Заплющити очі. Теплі вовняні шкарпетки. Твій светр — щоби рукави закривали долоні й звисали донизу, як у П’єро. Подушки на широке підвіконня. Свічки. Аромалампа. Записник із моїми сокровенними мріями. Телефон під подушку — щоб у жодному разі не пропустити твого дзвінка. Улюблений поторсаний м’який ведмедик. Сюди б іще великого пухнастого собаку з кудлатим хвостом, але в нас немає собаки.

І все одно мені так холодно без тебе. У мене мерзнуть пальці, мерзнуть ноги. У мене навіть — ти ж повіриш? — мерзнуть думки. Хіба може бути щось гірше, ніж мерзнути далеко від тебе? Знаєш, рідний, мені так тебе бракує.

І коли приїдеш ти, мені не треба буде ні записників, ні картинок. Можеш зривати їх зі стіни, якщо хочеш. Лише відкрий, будь ласка, своїм золотим ключиком те місце в моєму серці, звідки по всьому тілу буде струменіти тепло. Бо з мене, взагалі-то, вийшов би некепський папа Карло. Лишень кому потрібен той папа Карло, якщо в нього немає його Буратіно.

Тож, любий Буратіно, давай завершувати цю зимову казку гепіендом і теплом. Не барись і приїжджай додому швидше.

Твоя змерзла дівчинка, з якої міг би вийти некепський такий папа Карло, знаєш

ЛИСТ ДО МАМИ

Пам’ятаєш, мамо, коли я була маленькою, то запитувала тебе, що зі мною буде, коли я виросту. Мені хотілося знати, чи буду я красивою, чи буде в мене дім із сонячною терасою, різнобарвними квітами та великим кудлатим собакою, чи зможу я подорожувати й бачити море частіше, ніж раз на рік, чи я любитиму якогось хлопчика так, як ти любиш тата. Я хотіла знати, чи у мене теж буде донечка, якій я заплітатиму коси й пов’язуватиму на них яскраві бантики.

Ти — пам’ятаєш? — казала, що вродливою я буду неодмінно. Ти вважала, що в мене добрі очі й тепла усмішка, а це — головна окраса дівчинки й жінки. Найважливіше — не розівчитися усміхатися людям і дивитися на них із любов’ю. Я старалася не розівчитися, мамо. Інколи це було так складно, знаєш. Але я пам’ятала твої слова, що любити ніколи не буває просто. Утім, воно того варто. І так воно й було.

Ти кажеш, що моя тепла усмішка й добрі очі залишилися зі мною, і я знову хочу стати маленькою дівчинкою, вмоститися тобі на колінах і розпитувати тебе, що зі мною буде, коли я виросту.

Коли я була маленькою, ти казала, що світ завжди відкритий для нас. І навіть якщо у мене не буде моря й високих гір, то будуть озера та пагорби. Ти казала, щоб я ніколи не звикала до краси так, щоби перестати нею дивуватися. Ти казала, щоб я частіше ходила пішки туди, де немає асфальтованих доріг і де росте багато дерев.

А ще ти казала, що колись у моєму серці поселиться щось, схоже на метелика: дуже красиве, тендітне й крихке. І просила мене зберегти його, хоч чого б це вартувало. Скажи, мамо, ти ж мала на увазі те, що я зараз відчуваю?

Мій метелик поселився в серці, коли я зустріла Його.

Знаєш, у нього такий мужній голос. Трохи обвітрений, але впевнений і дуже спокійний. Коли він говорить, я заплющую очі й згадую, як любила маленькою прийти до моря, згорнутися калачиком на теплому піску, заплющити очі та слухати. Його голос нагадує мені шум морських хвиль.

Він дуже красивий — у нього добрі очі й тепла усмішка. Він любить ходити далекими стежками там, де багато доріг і немає машин. Він не схожий на велетня, але коло нього так невимовно затишно, неначе він собою може затулити всі вітри світу.

Знаєш, мамо, у нього хороший смак на музику та шарфики. Він заварює каву з молоком і усміхається частіше, ніж не усміхається. У нього такий самий розмір ніг, як у тата, тож коли він прийде до нас у гості, то зможе взути татові капці.

Мамо, коли я була маленькою, ти завжди казала, що я закохаюся в хорошого хлопця, — але чи знала ти, що він буде найкращим?

«МАТУШКА»

Із великих вікон кафе на сіру, туманну, вогку вулицю струменіло тепле світло. Ще декілька хвилин — і табличка на дверях зміниться на «Відчинено». Софія вирішила трохи прогулятися, щоби не стовбичити коло закладу, переминаючись із ноги на ногу. Глянула на годинник: за чверть восьма. У це якось складно було повірити, адже сьогодні жінка прокинулася нечувано рано, і тепер їй здавалося, що вже мав би бути принаймні обід, аж ніяк не сніданок, який, до речі, ще й не розпочався.

А тим часом сонні перехожі сновигали вулицею в обидва боки: хтось поспішав, а хтось плентався непевним кроком, неначе не міг зважитися, чи варто йти вперед, чи мудріше було б повернутися додому й сховати носа під теплою периною.

Офіціант у довгому фартуху відчинив двері й перевернув табличку другим боком. Софія пришвидшила крок і за кілька митей опинилася в затишному кафе, де пахло свіжо змеленою кавою, мигдалевим печивом і ваніллю. Вона пройшла в глиб зали, скинула з себе вологе від вранішньої мряки пальто, розкутала шарф, стягнула плетені рукавички з