Дарунок Корній - Тому, що ти є

ви, молоді, зараз кажете, завданнями я б не поспішав. Знаєш легенду про міст Скупого кохання, який ти щойно згадувала? Таке купання може дуже погано закінчитися.

Маша заперечливо хитає головою:

— Розкажіть, Олександре Петровичу, будь ласка. Ви так рідко щось розповідаєте. Все я талалайкаю.

Подруга Мар’яша, принаймні так її назвала Маша, стоїть мовчки та розглядає на вітрині цінники на продуктах, навіть голови не повертає у їх бік, уникаючи розмови.

Олександр, несподівано навіть для себе, каже:

— А чому б і ні? Розкажу, може, тоді тобі, Машо, в голову не будуть приходити такі-от ідеї.

Отож, місточок Скупого кохання. Ніхто не знає напевне, чому його так назвали. Розповідають різні легенди. Одна з них дуже правдивою видається чи, принаймні, поетичною. Кажуть, що мешкала колись у нашому місті дуже вродлива і дуже самозакохана панночка, красивішої від якої не було в околиці і поза нею. Звісно, не мала вродливиця спокою через надокучливих кавалерів. А оскільки кохала щиро панна лише себе і ніхто їй не був потрібен, то вигадала заради забави таку гру: давати-загадувати залицяльникам різні нереальні завдання. Ну майже така, як ти, Машо. Хто виконає їх — міг стати чоловіком красуні. Завдань було лише два, а не три, як то зазвичай буває у казках. Перше: побороти здоровенного бика голіруч. Після першого завдання всі кавалери, які погоджувалися на це, або гинули під копитами страшного розлюченого звіра, або залишалися каліками. Ні разу справа до другого завдання так і не доходила. Можливо, тому що жоден хлопець не припав до серця вродливиці, а можливо, тому що насправді любила вона щиро тільки себе. Та ось одного разу проїздив містом бравий козак Іскра. Врода дівчини засліпила розум відважного парубка. Хоча хлопець сподобався панночці, все ж вирішила вона для годиться і його випробувати. Іскра на диво швидко розправився з лютим биком, позбивавши йому руками роги. Друге завдання здалося козакові ще легшим. Викупатися в річці між трьома джерелами. Він стрибнув у воду і… не випірнув. Легенда запевняє, що річка забрала мужнього козака собі за чоловіка і навіть тіла не віддала. Жаль охопив душу вродливиці, підійшла паночка до краю річки, і скотилася з її щоки скупа сльоза простісінько у воду, одна-однісінька. Хоча до того вона ніколи не плакала та й не усміхалася, щоб не псувати красу свого личка зморшками. Це був єдиний чоловік з-поміж тисячі, який їй справді сподобався. Наказала панна побудувати через річку, в якій загинув козак, міст і назвати мостом Втраченого кохання. Та наперекір бажанню вродливиці міст стали називати мостом Скупого кохання. Про яку любов можна говорити з такими бажаннями? Що трапилося далі з панночкою, легенда не розповідає, як і не зберегла для історії імені гордячки. А от міст і досі називають мостом Скупого кохання.

— І звідки ви все знаєте, Олександре Петровичу?! Ах! Напевне, я зателефоную Сєрому і вибачусь. Таки дуринда я, переконали.

Олександр скосив очі на Машину колежанку: та продовжувала витріщатися на вітрину, стоячи впівоберта, однак кутики губ у дівчини були трохи підняті, вона посміхалася.

— Це, Машо, зробиш згодом, а зараз дай мені, будь ласка, для мого Вушка три пакетики того, що завжди.

Маша кидається з завидним завзяттям до прилавка:

— Олександре Петровичу, тут тільки один. Зачекайте пару секунд. Я миттю в підсобку, винесу.

Дівчина біля вітрини навздогін Маші ледь чутно гукає:

— Машо, я піду! На роботу спізнююсь. Зателефоную ввечері, тоді й договоримо. Бувай!

Вона повертається до Сашка обличчям, пильно якусь мить дивиться на нього, кидає ледве чутне: «До побачення» — й миттю вибігає з крамниці.

Та це ж новенька санітарка з їхнього відділення. Дуже тиха й спокійна дівчинка. Медсестра Лідочка не нахвалиться нею: «Працює, мов у себе вдома. Молодець. Думала, що молоді так працювати не вміють. Тільки вже надто мовчазна, зайвого слова з неї не витягнеш. І очі чомусь ховає. Мені здається, що вона часто плаче. Нерозділене кохання, напевне. У молодих це часто». Чоловік стоїть, мов паралізований. До цього Олександр не звертав уваги на дівчину. Та, що ховає очі, щойно обпекла його ними… На нього дивилися Оксанині очі. Але цього не може бути. Оксані зараз, як і йому, сорок. Та й живе вона у столиці, щаслива та сімейна. Бабуся казала, що десь місяць назад зустрічала Оксанину маму і та запевняла, що у доньки все гаразд, внучка збирається на навчання в Англію. Та й ця дівчина не так вже й схожа на Оксану. Чорнява, висока, ніс інший, губи. Але очі? Оксанині очі — смарагди під сонцем.

— Олександре Петровичу! Візьміть, будь ласка. О, Мар’яшка вже пішла… Ви не думайте, вона не горда, лише мовчазна. Мар’янка дуже хороша. А ви її хіба не знаєте? Вона у лікарні санітаркою працює, здається, навіть у вашому відділенні. У неї вдома якісь там неприємності, Мар’яшка не каже які, але думаю, що то проблема з предками, тобто батьки вміють настрій зіпсувати, повірте мені, от вона і журиться. Передавайте вітання від мене Василині Степанівні та Вушку.

Олександр автоматично розраховується з Машою, кидає через плече лаконічнe «Дякую. Обов’язково. До побачення» та виходить з крамниці.

Що, допрацювався? Знову примари минулого заполонюють розум.

Спогади, осінь, морок осені, вже б швидше сніг випав, чи що, щоб закутатися в його чистоту від думок та від себе утекти. Спогади — і прикро від них, і гірко, і солодко.

Коли Сашко повернувся з армії, вдома його очікувала неприємна новина — Оксана стала заміжньою жінкою. А чого ти чекав, невже на щось сподівався? Бабуся розповідала захоплено майже казкову історію про те, як син проректора університету закохався в Оксану до нестями з першого погляду. Звісно, спробуй в таку не закохатися! А потім навіть через неї чи то стрілявся, чи під поїзд кидався. Ой, щось то видавалося Сашкові жіночими домислами, тому що й бабуся переповідала це з іронією. Новина стала грандновиною не лише для неї. Містечко смакувало нею довгенько, кожного разу доплітаючи все нові та нові дрібнички. А про вишукане весілля складали легенди, вже було й не добрати, де правда, де вигадка… Олександрові надії розбилися об щастя його, точніше вже не його, Оксани… Як скупа сльоза панни, що побудувала міст Скупого кохання.

А ось і той самий міст. Тихий, сумний осінній ранок, пусті алейки, і тільки вітер жене доріжками змарніле до чорноти листя…

Олександр підходить до перил містка. Спирається на них і якусь мить дивиться на темну воду, яка дріботить