Олександр Степанович Дерманський - Король Буків, або таємниця смарагдової книги

повторювався лишень шістнадцять разів, і всі до одного виконувалися на форте.

Друзі мужньо дослухали гімн чарівних рослин і тим часом остаточно попрокидалися.

— Поснідаймо — і в дорогу, — сказав Шмигун.

— А давайте, доки будуть смажитись ковбаски, трохи розвідаємо околиці, — мовила Джульєтта, причепурюючись перед дзеркальцем.

— Слушно, — підтримав драконицю бука. — Раптом відьмаки чи крилуни шукають нас десь неподалік.

Гаврик осідлав Джульєтту й піднявся з нею над лісом. Шмигун, Понтій та Петяка залишилися готувати сніданок.

Пугач та горобчик подалися на пошуки порожніх пляшок для багаття, а лепрехун тим часом вирішив обстежити глиняні печери. Йому ще вчора кортіло позазирати в них — раптом там сховано якісь скарби. Та й узагалі він змалку мав слабкість: нишпорити та шукати чогось таємничого.

До кожної печери вела ніби качалкою вкатана доріжка, що зникала в темряві отворів.

— Аго-гов! Є хтось? — несміливо зазирнув у морок печери Шмигун. «Хтось-тось-ось!..» —долинуло у відповідь.

— Мабуть, що немає, — вирішив лепрехун і, чиркнувши сірником, ступив до печери. Понтій з Петякою наносили стільки порожніх співунових плодів, що їх вистачило б засмажити цілого кабана, не те що кілька мисливських ковбасок.

— А де ж це Шмигун? — запитав Петяка.

— Шмигуне! — покликав Понтій. — Якщо ти надумав погратися з нами в піжмурки, то робиш велику дурницю. Хто ж це грає в такі ігри з провидцями? Я знайду тебе за мить. Краще сам виходь!

Шмигун справді вийшов. Ба він просто вискочив з печери як ошпарений, кричучи не своїм голосом:

— Рятуйте! Тікайте!..

За ним з печери випірнуло з десяток червоних куль. Вони мчали, наче відбиті биткою м’ячі.

— Монстри! — верещав Шмигун, раз по раз підстрибуючи, щоб уникнути широченних червоних пащек, які намагалися вхопити лепрехуна за п’яти.

— Печерні помідори! — з жахом скрикнув Петяка. — Хутчіше на дерево!

Шмигун кинувся до найближчого співуна, з розгону застрибнув на нього, обхопивши руками й ногами товстий стовбур, і, наче білка, почав дертися вгору.

Співун, що в цей час пив збадьорливий напій власного виготовлення, від несподіванки аж похлинувся.

Лепрехун миттю заліз на найвищу гілку, вмостився на ній, ледве перевів дух. Понтій і Петяка сполохано кружляли над Шмигуном.

— Як це я забувся, що тут водяться печерні помідори? — бідкався горобчик. — Мені ж іще мама, коли була жива, про них розповідала.

— А що це за одні? — спитав Понтій. — Чого їм треба?

— Бачиш їхні ротяки? Ці душогуби прилипають ними до живої істоти й поступово висмоктують з неї всі життєві соки.

Почувши це, Шмигун тільки щось невиразно крякнув.

Тим часом печерні помідори не збиралися так просто відмовлятися від своїх кровожерних намірів. Під деревом хижих овочів збиралося дедалі більше. Здавалося, в тих печерах їх — як бджіл у вуликах.

Покрутившись довкола стовбура, вони почали накочуватись один на одного, створюючи живу червону піраміду, яка щохвилини вивершувалась у напрямку Шмигуна.

— Вони мене з’їдять! — нажахано закричав лепрехун. — Зробіть що-небудь!

Понтій і Петяка кинулися до купи зібраних для вогнища пляшок і, піднімаючи по одній над пірамідою помідорів, жбурляли, цілячись у її верхні ряди. Одначе це не завдавало овочевим упирям помітної шкоди.

Дерево, мимоволі втягнуте в цю пригоду, вирішивши, мабуть, морально підтримати переляканого Шмигуна звитяжною піснею, заспівало: «Гей, нумо, хлопці! Хлопці — до зброї!..»

Коли між Шмигуном і верхнім помідором лишилось якихось півметра, над галявиною з’явилися Джульєтта з Гавриком.

— Сюди! Сюди! — загукали Понтій і Петяка.

— Чого це ви, замість того щоб готувати сніданок, по деревах лазите? — здивовано спиталася Джульєтта.

— Якщо ви мене зараз же не знімете звідси, то поснідають мною! — закричав Шмигун, хапаючись за хвіст дракониці.

Тут і Джульєтта, і Гаврик помітили цілу гору печерних помідорів, що, бридко плямкаючи, пожадливо розтуляли свої ротяки й тяглися ними до лепрехуна.

Гаврик ухопив товариша за комір, і Джульєтта ракетою рвонула в небо.

Тієї ж миті від верхівки піраміди відштовхнувся найхижіший помідор і, злетівши на метр догори, уп’явся в багатостраждальну босу Шмигунову ногу…

Гаряча яєчня

— От ти короста! — з ненавистю промовив Шмигун до печерного помідора, що таки домігся свого і вже другий день теліпався на нозі лепрехуна.

Овоч, звісно, нічого не відповідав на це. Він мовчки глипав налитими томатним соком очима на свою жертву. Час від часу в животі помідора протяжно бурчало.

Як Шмигун з Гавриком не старалися, та відірвати помідора від лепрехуна їм не вдавалося.

— Щоб ти луснув, ненажеро, — безнадійно махнув рукою Шмигун після чергової невдалої спроби звільнитися. — Може, нажерешся та сам відпадеш.

— Навряд чи, — цвірінькнув Петяка, — вони не відпадають, доки є чим поживитися.

— Ти хочеш сказати, доки я буду живий?

— Марнота! — вигукнув Понтій. — Я бачу вибух і тебе, Шмигуне, з вільною ногою.

— Ти маєш на увазі, що ми маємо закласти під помідор вибухівку? Це ж самогубство!

— Та ні, мусить же бути якийсь безпечніший спосіб позбутися цього кровососа, — сказав Гаврик.

— На жаль, шановні, — мовив Понтій, — поки що я нічого, крім вибуху, не бачу.

— Попереду вулкан! — раптом вигукнула Джульєтта.

Залишивши вчора зранку Співучий ліс, вся компанія Гаврика взяла курс на північ, до Курячого вулкана, де Петяка буцімто нещодавно бачив дракона. Надвечір другого дня на горизонті нарешті з’явилася височенна гора, вершина якої ховалася в густих бурих хмарах диму.

— Ого! — вигукнув Петяка. — Він часом не збирається вибухнути?

— Понтію, чи не вибух вулкана ти бачив у своєму видінні? — спитав Гаврик.

— Вулкана я не бачив, але… хтозна… хтозна…

— Давайте приземлимося й перепочинемо, — запропонував Шмигун. — Можливо, варто придивитися здалеку: чи не почнеться виверження. Он як він курить.

— На те він і Курячий, щоб куріти, — сказав Понтій. — Він, мабуть, постійно курить, тому так і називається.

— Справді, — погодилася Джульєтта. — Але я думаю, що потрібно летіти до вулкана негайно: раптом там десь є Спарт. Ще встигнемо відпочити. Та ви, певно, не дуже й натомилися, їдучи в мене на спині.

З кожним помахом Джульєттиних крил вулкан ближчав. Разом з ним наближалися й дивні звуки, що явно долинали від Курячого. Це був якийсь незрозумілий, хаотичний і пронизливий клекіт, схожий на…

— Не може бути! — голосом, сповненим подиву, вигукнув Гаврик, коли вони почали спускатися до вулкана. — Подивіться, це ж…

— Що вони тут роблять?! — з не меншим подивом вигукнула Джульєтта. — Це ж кури!!!

— Отакої! — писнув Петяка. — Он воно що! Курячий… І як ми зразу не здогадалися.

Мандрівники побачили під собою незвичайну картину.

Навколо широченного кратера, поміж камінням, було намощено сотні гнізд. Тут же, гребучись у вулканічній куряві, походжала незліченна кількість курей. Вони несамовито кудкудакали, сокотали, кричали і навіть кукурікали, хоча серед них начебто і