Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

У мене про це своя думка. Я кажу, що немає людей без хисту! У кожної людини обов'язково є якийсь хист, талант! І часто, дуже часто сама людина не знає, до чого в неї хист! І я не бачу, між іншим, великої різниці між хистом і творчою працею. У всіх професіях! Є швець і швець. Перший — творець, другий — ремісник. Чому? Тому, що йому треба було стати столяром, червонодеревником! Він такі б меблі робив, що їх на виставку, а він узяв шило в руки і дратву! Сікти треба за такі помилки!

— Дозвольте, Романе Гарасимовичу,— сказала Марійка.— А якщо в людини були такі обставини, що вона мусила піти проти свого покликання?

Роман Гарасимович скипів:

— Які обставини? Ніяких обставин! Ви знаєте, що таке піти проти свого покликання? Талант за-гу-би-ти! Власний талант закопати в яму і придавити могильною плитою! А це вже злочин! Злочин і проти себе, і проти держави! Державі потрібні таланти! І вони повинні насамперед народжуватись на нашій землі, у нашій країні, а не за океаном, де над кожною талановитою людиною висить петля. Ну, от... Та ще ось що. Глядіть — за суперечками про вибір професії нахапаєте трійок. А то ще й двійка підкотиться! Десятикласниці!

Коли Роман Гарасимович пішов, Ніна нахилилась до подруги і тихо, як про таємницю, звірилась:

— Мавко, я пишу оповідання. Нічого, нічого не скажу зараз — ні про сюжет, ні про тему... Закінчу — прочитаю. А завтра ж у мене, знаєш, піонерський збір. Правду сказати — боюся. Що коли я їм не сподобаюсь? Досвіду ж у мене ніякого. Ой, ти не уявляєш, який це клас! Учителі не знають, що з ним робити.

— Ти перебільшуєш.

— Можливо, але так кажуть. Там я вже познайомилась з одним бешкетником. Мені і цікаво, хочу випробувати свої здібності виховувати, і боязко провалитись, не виправдати довір'я комсомольського комітету. Ці школярі можуть мені таку обструкцію влаштувати! Ну, просто не сподобаюсь їм, не зацікавлю, не зумію підійти. Почне якийсь верховода, за ним — другий, третій. Якби в мене хоч зріст був пристойний. А то я й на десятикласницю не схожа.

— Зріст — дурниця. Не гренадером же готуєшся стати? Ти, Ніночко, на колектив спирайся. Це ж — піонери.

— Добра порада, дякую. Тільки як я її зумію застосувати? У них була вожата, вони з неї просто знущалися.

— Гляди, щоб ти не розгубилась, не зніяковіла. А то авторитет втратиш.

Ніна засміялась.

— Спочатку авторитет треба здобути, а я, хоч убий, не знаю, як це робиться.

— Ні, комітет зробив правильно, що послав тебе в піонерський загін п'ятого класу. Я сама була за це.

— Ой, я й забула що ти — член комітету.

— Ти будь справедливою, Ніно: туди треба дівчину серйозну, розумну.

— Дякую за комплімент, тільки я таки по-справжньому боюся провалитись. Яка ж з мене тоді комсомолка? Перед собою соромно.

Якось несміливо вона поклала обидві долоні на плечі Марійці й знову тихо, майже пошепки, запитала:

— А ти хочеш, щоб я розповіла зараз сюжет мого оповідання?

— Ніночко, що за питання? Звісно, хочу, мені дуже цікаво. Але чому тільки сюжет? Ти прочитай оповідання.

— Його ще немає. Я хочу спочатку побачити всі події в своїй уяві, а тоді вже й писатиму. Герої мої — учениці десятого класу. Ну, слухай.

Ніна зручно вмостилася на тахті. Заплющивши очі, якусь мить мовчала, збираючи докупи думки.

— Я коротко. В десятому класі вчиться дівчина. Мати її викладає в цьому класі тригонометрію. Звати вчительку, скажімо, Ольга Семенівна. Вона дуже вимоглива, четвірку й то важко в неї заробити. Трійками й двійками так і сипле. А як тільки викличе свою дочку, так і ставить їй п'ятірку. Дочка кожного разу чудово розв'язує задачі. З інших предметів і трійки в неї, а може, навіть і двійки є... Лише з тригонометрії — завжди п'ятірка. 

Тут і почалося. Ученицю зневажають, бо вирішили, що мати заздалегідь попереджає її, яку задачу спитає. Тобі не подобається?

— Ні, я слухаю.

— Ну, от. Учениця відчуває неприязне ставлення до себе однокласниць. І ось одного разу — диво! Вона нічого не знає з уроку! Жодної задачі не може розв'язати! Клас завмер. Усі чекають, що буде далі. А Ольга Семенівна, сама вкрай здивована, питає: «Що з тобою? Адже тригонометрія — твій любимий предмет. Тобі слід би поставити двійку, та я нічого не ставлю, бо тригонометрію ти знаєш і, мабуть, сьогодні ти просто нездужаєш».

Тут сталося несподіване: учениця заплакала і гнівно до матері, може й ногою тупнула: «Став двійку! Не маєш права не ставити!»

Мати розгублена, збентежена,— що ж, думає, тут сталось? У класі, знаєш, тиша така, що чутно, як муха дзижчить. Починає Ольга Семенівна розпитувати дочку, і тут усе виявляється. Школярка справді завжди добре готувалась до уроків і сьогодні просто навмисне не відповіла, щоб «заробити» двійку і повернути втрачену дружбу своїх однокласників. Оце й усе... Ну, як тобі?

Марійка мовчить. Ніна вдивляється в обличчя подруги, і серце в неї починає неприємно нити.

— Марійко,— повторює Ніна ослаблим голосом,— як я... придумала?

Марійка різко повернулась.

— Так, придумала,— вимовляє вона з притиском на останньому слові.— Справді, придумала. Бо в житті так не могло бути.

Ніна мовчки дивиться на подругу. Вона звикла до того, що Марійка завжди каже правду у вічі. Але так хотілось, щоб сьогодні ця правда була іншою, щоб подрузі сподобався задум оповідання. Скільки виношувала його в своїх думках Ніна! Хіба не бувало так, що, прокинувшись уночі, дівчина вже не могла заснути до ранку, бо раптом згадувала про свій майбутній твір, і його герої тісним колом обступали в нічній тиші ліжко. Тоді Ніна бачила їхні обличчя, чула кожне їхнє слово, і звучав крізь сльози гнівний голос учениці, яка вимагала від матері поставити їй двійку.

— Бачиш, Ніно,— говорила далі Марійка,— я не можу повірити в таку історію. Невже десятикласниці могли серйозно подумати про змову матері-вчительки й дочки? Хіба ж мати не бажає добра своїй доньці? А якщо бажає, то напевне хотіла, щоб у її дочки були справжні знання. Ніночко, дорога, не сердься на мене, та чому читач повинен вірити твоїй вигадці, коли в дійсності все було, мабуть, зовсім по-іншому, зовсім простіше!

— Як же було? — тихо спитала Ніна, відчуваючи — зараз руйнується те, що вже стало їй близьким, те, що вона будувала з такою любов'ю й наполегливістю.

— Ні, ніхто з учениць не міг подумати,— говорила зосереджено і