Ярослав Йосипович Мельник - Далекий простір

– Що таке «небеса»?

– А що таке Бог, свобода, краса? Поїдь до моря, відкрий свої очі, і ти побачиш все це. Спочатку ти зупиниш цей світ, а потім іди, живи разом із простором. Ти – найщасливіший з-поміж людей, ти вже бог. Молодий бог. А я… – він замовк. – Я і всі ми – ми кроти. Ми черв’яки землі. Назавжди.

Габр відчув, як на тильну сторону його долоні впала гаряча крапля.

– Ти теж скоро зможеш плакати, хлопче, – сказав, утираючись, незнайомець. – Разом зі світлом, із далеким простором у тебе вступить Бог, який навчить тебе глибоким почуттям. Ти зрозумієш, що таке краса, що таке свобода. Але зараз слухай, – незнайомець знову притягнув його близько до себе. – Ти проберешся до центрального пульту і заміниш там один блок.

– Ви хочете підірвати Державу?

– Підірвати Державу? – засміявся незнайомець. – Ти думаєш, хтось здатний підірвати мільйони тонн залізобетонних конструкцій, мільярди сталевих опор? Ні, хлопче, досить квадрат 4-Б поміняти місцями з квадратом 4-А. Існує тільки близький простір, ха-ха! Ну й існуй зі своїм близьким простором невідомо де.

– Я вас не розумію.

– Ми переплутаємо їм карти, зрозумів? Акустичні орієнтатори зійдуть з розуму, ніхто нікого не знайде, ніхто не буде знати, де він. Це до біса просто, з баранами, ти навіть не уявляєш.

– Але люди… вони ж не винні, – сказав Габр. – Їхнє життя…

– Ось вони, ці самі люди, завтра скрутять тобі руки і виріжуть тобі до біса таламуси у твоєму зацвілому мозку. І кинуть тебе здихати в квадрат 4-Б. А? Тоді ти інше заспіваєш. Чи ти думаєш, що зможеш втекти від Міністерства контролю? До моря, «далеко-далеко»? Помиляєшся, хлопче. Вони хоч сліпі, як кроти, але їхні локатори промацують усе, і там, куди ти втечеш, вони намацають тебе і висмикнуть із твоєї свободи. Ні, хлопче, у тебе єдиний шлях – це допомогти нам. Тим самим ти допоможеш собі. Якщо тут ці мільйони баранів завмруть на місці, не знаючи, куди йти, що робити, боячись ступити крок, щоб не звалитися в прірву, – ось тоді ти йди собі і не озирайся. Вважай, що цього жаху не було в твоєму житті.

– Але чим завинили діти? – тихо спитав Габр. – І ті люди, які могли бути в майбутньому?

– Ти хочеш, щоби сліпці плодилися далі? У цьому світі вбито все святе, навколо світло і далечінь, а тут вічна темрява і «близький простір». Світ, де знущаються над свободою, – чужий природі. Він не повинен існувати.

– Мені треба подумати, – сказав Габр.

– Думай, хлопче, і швидше. Поки ти ще бог.

* * *

Ліоз слухала тілограму, коли Габр увійшов до її кімнати. Він зрозумів це зі звуків, які вона видавала: пластини, прикріплені до її спини і грудей, під музику електротруб розповідали їй чергову історію, і Ліоз весело підспівувала.

– Ліо, це я, – сказав Габр, закриваючи за собою двері. – Я отримав твого листа.

– О, Габре, – відповіла вона дещо награно; було чути, як вона зняла пластини. – Я чекала тебе. Ти був у Міністерстві?

– Я не піду туди, – сказав Габр. – Це не галюцинація, Ліо. Я все більше в цьому переконуюся. Я в жахливо складній ситуації: я повинен на щось зважитися, але не можу. Я один, зовсім один.

– Ти віриш своїм видінням? – Вона підійшла до нього ближче.

– Це не видіння. Якби ти знала, що це, – він зітхнув.

– Я напою тебе оргнапоєм.

– Добре.

Він пройшов на кухню, намацав у звичному місці стілець.

– Я сам шкодую за тим життям, яке в мене було. Яке було у нас з тобою. Все було так просто.

Йому хотілося перед кимось постати слабким, хотілося через когось пошкодувати, зрозуміти себе.

– Думаєш, я не зітхаю за тим затишком, який у нас був? Я ходив на роботу, заходив до тебе. Ми про щось говорили, мріяли. Ми звикли до свого маленького простору, ми не хотіли багато. Так, нехай ми жили як барани, не знаючи, де ми живемо, хто створив нам наше середовище, хто розставив на кожному кроці орієнтатори. Але нам на нашому клаптику було добре.

– Про яких баранів ти говориш? – вона подала йому чашку з оргнапоєм, від якого (він це відчув обличчям) піднімалася пара.

– Бачиш, – сказав Габр, – те життя, яким ми з тобою жили, – сліпе життя. Воно не враховує всієї правди. Тобто якби ти вийшла зараз на вулицю і прозріла, ти побачила б щось жахливе: наша вулиця висить у повітрі, опираючись на величезні каркасні труби, і весь світ навколо складається з брудних, нагромаджених одні на одних каркасів. Ніхто цього не бачить, бо немає зору. Усі вважають, що є тільки близький простір, у якому вони живуть.

– Ти якось дивно говориш, – сказала Ліоз. – Я зовсім нічого не розумію. Звідки ти набрався цих слів?

– Не знаю, як тобі все пояснити, – він відпив оргнапій, прислухався до заспокійливої хвилі всередині. – Якщо б я знав, що можна забути про все, повернутися в минуле і крапка. Але в минуле я вже не влізу – не влізу, Ліоз. Навіть якщо знову осліпну. Я опинюся в квадраті 4-Б. Далекий простір став моєю долею, моїм щастям і моїм горем. Розділити неможливо – ні, неможливо. Немає шляху назад.

Він покрутив головою.

– Я скучаю за тобою, – сказала Ліоз.

– Я знаю.

Вона сиділа навпроти, торкаючись своїми колінами його колін.

– Якщо б ти бачила далекий простір, – тихо сказав Габр. – Якщо б люди бачили, вони і дня не стали б жити в мегаполісах, їх охопив би жах. Жах правди. Вони б пішли до моря, в ліси… Я бачив таку величезну широчінь – і їй не було кінця, і щось неймовірне висіло над нею, будило… Я навіть не знаю… не знаю, як це назвати. І я подумав про тебе тієї секунди, ніби ця далечінь була ти – ти була цією далечінню. Я не знаю, як це називається.

– Ти так дивно говориш.

– Так, останнім часом я бачився з багатьма людьми, і в мені щось перевернулося. Я не можу дивитися на світ так, як раніше… І не можу тобі це передати.

– Так ти не підеш до Міністерства?

– Ні, Ліо, – покрутив головою Габр. – Мені душно тут, з кожним днем мені дедалі більше задушливо тут.

– Де?

– У мегаполісі, у цьому житті, яким усі живуть, яким я сам жив. Я зрозумів, що таке жити без орієнтаторів. Користуватися власними очима. Ідеш куди хочеш. Ні до чого не прислухаєшся, ти сам по собі, розумієш? Жодного близького простору –